Галина Сергіївна Лозко - Пробуджена Енея

релігії. Було вирішено відмежуватися від такого руху як “Нью Ейдж” [404. 10. 4].

6. Новою тенденцією на тлі відродження Рідної Віри стало і таке типове для сучасних країн явище, як “віртуальне язичництво”. У ньому нема ні реальних лідерів, ні громад прихожан, ні богослужінь. Це відірване від життя і природи суто технічне мародерство, при якому певні спецслужби виконують замовлення тих же латентних структур [371]. Їхня діяльність спрямована на дискредитацію справжніх язичницьких рухів, на відволікання легковірних громадян від дійсного язичництва. Вони шляхом технічної крадіжки накопичують різнорідну інформацію, яку, своєрідно переробивши, видають за послані їм “одкровення” або “нові скрижалі”. Часто на таких сайтах ви не знайдете жодного прізвища, жодної назви організації, жодної фотографії свята чи обряду, зате надмір вимислів про нібито язичницьку віру. Автори замовлених новотворів легко маніпулюють рідновірськими термінами, при цьому до невпізнанності спотворюючи ідейні засади тих вчень, з яких вони взяли назви організацій, імена Богів, обрядовість, календарі та інше.

7. Етнорелігійний ренесанс проявляється в різноманітних формах, серед яких найближчими до витокових основ родового світогляду стоять автохтонні, автентичні напрямки, а найдальшими є новотвори, які прикриваючись національною термінологією, прагнуть підмінити собою справжні витокові традиції. Тобто, язичницькому рухові притаманна сильна ентропія етнорелігійної ідеї, яка дається взнаки уже в першому поколінні діячів Відродження (пор.: Шаян – Силенко), і продовжується нині в сучасних язичницьких течіях інших європейських країн.

Дійсно, інформаційна війна стала значною загрозою сучасному етнічному суспільству. Для подолання вказаних негативних явищ, справжні рідновіри виробляють ряд захисних заходів, які допоможуть протистояти навалі лжевчень. Це насамперед, відкритість для людей свого Роду і розширення серед них сфер свого впливу. Останніми роками вже відбулося ряд міжнародних язичницьких конференцій у межах слов’янського суперетносу. Тобто відбуваються процеси притягання собі подібних і відторгнення чужорідних елементів. Рідновіри вживають усіх доступних заходів для поширення інформації про себе та для викриття шкідливих програм підміни цінностей.

РОЗДІЛ ІІІ.

УКРАЇНСЬКА ЕТНОРЕЛІГІЯ:

ЕТАПИ РОЗВИТКУ ТА ОСНОВИ РЕКОНСТРУКЦІЇ

ІІІ. 1. Поняття “українська етнорелігія”

та “реконструкція етнорелігії ”

Світогляд і самосвідомість будь-якої людини нерозривно пов’язані з середовищем її існування: з її генетичною, духовною, історичною, культурною спадщиною, культом предків, тобто расово-релігійним поглядом на життя. Саме так, з давніх-давен існує той невидимий зв’язок між походженням людини і її культурою, який формує певний тип генетично-метафізичного світогляду.

Таким чином, і сприйняття релігії (як своєрідної форми взаємовідносин з предками і силами природи) зумовлюється генетичним (расовим) походженням людини і її мовно-культурним корінням, тобто іншими словами, релігія твориться засобами рідної мови в рідному середовищі.

Як було стверджено в першому розділі моєї праці, етнічною релігією вважаємо сукупність автохтонних, рідних, природних (рос. естественных) вірувань і звичаїв того чи іншого етносу. Безперечно, що слов’янський масив локальних вірувань настільки широкий, що в ньому можна було б виокремити певні оригінальні особливості релігії кожного зі слов’янських народів, і водночас розглянути його цілісність як феномена саме слов’янського роду. Тому, звичайно, українська етнорелігія буде настільки ж українською, як і слов’янською взагалі, однак матиме свої особливості, які вирізняють її із загального слов’янського світу. Тобто, якщо в шкалі етнічної градації маємо: суперетнос – етнос – субетнос, то за тією ж родовою логікою вибудовуємо й схему етнорелігійної таксономічної підрядності: суперетнічна релігія (слов’янська) – етнічна (українська) – субетнічна (гуцульські вірування). Кожна з них має бути розглянута як окрема таксономічна категорія за логікою: “родове, видове, підвидове”.

Українське язичництво – природна українська етнічна релігія, яка сформувалася на території України, засобами давньоруської (чи староукраїнської) мови та народних звичаїв, що шліфувалися в середовищі духовної верстви, перетворюючись на сакральну традицію і передаючись із покоління в покоління у середовищі народу. Вона має таксономічне значення як видовий сегмент слов’янського язичництва.

У цьому контексті слово язичництво є загальноприйнятим терміном, що має свою історію. Незважаючи на той негативно-оціночний відтінок, якого надала йому офіційна християнська церква, це слово вважаємо нейтральним науковим терміном, адже воно належить до слов’янської лексики, і, крім назви частини тіла (язик), позначає ще й мову, плем’я, народ зі спільною мовою, територією й релігійним звичаєм.

Термін “українське язичництво” в широкому значенні, як сукупність релігійних вірувань, що побутували на теренах України, у їхньому еволюційному розвитку, є умовним (оскільки етноси, що проживали на терені України в давні часи ще не називалися українцями).

Таким чином, до української етнорелігії (язичництва) будемо відносити увесь масив автохтонних вірувань у діахронії: 1) релігію племен і народів найдавнішої доби, яких прийнято вважати предками українців як в етнічному, так і в культурно-історичному планах; 2) релігію східнослов’янських племен Київської Русі, що існувала до прийняття християнства як офіційної релігії; 3) народно-побутову релігійність українців, що існувала паралельно з офіційним християнством протягом останнього тисячоліття; 4) сучасне відроджене українське язичництво.

Українське язичництво у вужчому розумінні означає власне етнічну релігію українців, тобто успадковану віру їхніх предків, що існує нині як Рідна Віра. Отже, терміни Рідна Віра і Українське язичництво розглядатимуться як близькі за значенням, де: рідна (належна певному, в даному випадку українському етносу), віра – поняття близьке до терміну релігія (хоча має певні відмінності, розглянуті в І розділі цієї праці).

Слово язичники вживалося на позначення “віри, відповідної своєму язику” (етносу, народу, мові). Є підстави вважати, що це слово було відоме вже близько тисячі років і не носило негативного значення. Воно згадується й у Велесовій Книзі, яку датують по-різному: і як пам’ятку V – IX ст. н. ч., і як переписану в XVII ст., і як сучасний твір [255. 5-А, 5-Б, 6-Г].

Не вдаючись до дискусій щодо часу написання і авторства Велесової Книги, процитую цю згадку про перебування русичів у неволі: “наші Отці одні хомути носили і ніяк не звалися інакше, як язичники”. Саме тому, як зазначає автор, вони й були “Богами збережені”, щоб визволитись з рабства. Цитую далі: “краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві, і не поклонятися богам чужим” [255. 6-Г]. Отже, тут йдеться про те, що саме Рідна Віра – язичництво – рятувала предків, коли вони перебували серед чужих народів, не давала забути, якого вони роду-племені.

Слово “поганство”, впроваджуване християнською церквою з ідеологічною метою (прагнення скомпрометувати етнічну віру), є лексичною калькою з латинського paganus – селянин, селянський. За іншою версією, воно походить з грецького pagos – кам’яний монумент, менгір, що означає статую Божества або камені, біля яких молилися язичники. Якщо колись християнські проповідники використовували це слово з метою зневажити й принизити етнічні релігії завойованих ними народів, то нині застосування цього слова слід вважати лайливим щодо сповідників язичницьких релігій. З філологічної точки зору воно є не тільки “просторіччям”, але й церковним вульгаризмом, ознакою низького