Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Пан Халявський

Брат Петрусь зобов'язався негайно встановити сходи, як і були вони, і під час усього балу й навіть ніколи не знімати їх і, одне слово, не завдавати нам і гостям нашим ніяких турбот. Тоді знищено і його вексель.

Сходи, котрі не були зруйновані, а тільки розібрані, миттю поставили й поладнали, і ми незабаром мали приємність скористуватися волею; та що се нам коштувало? Турбота, чи влаштується все воно до приїзду гостей, замучила мене! Однак, узявшись, як тільки міг старанно, розпоряджатися, я залагодив усе перше, ніж стали з'їжджатися гості.

Ніхто не відмовився від запрошення, і екіпажі щохвилини в'їжджали, і їх розводили по квартирах, раніше для кожного сімейства призначених. Там гості, вбравшись, увечері зібралися до нас і проводили час у приємних розмовах.

Як господар, я повинен був починати розмови, щоб не нудьгували гості. Найулюбленішою й твердою матерією в мене був вояж мій до Санкт-Петербурга, і я негайно став описувати його від самого дому, через кожну станцію, аж до самої столиці. Про тульський та декотрі інші пасажі, що спіткали мене навіть у Санкт-Петербурзі, я замовчував; зате вже санкт-петербурзьке життя й особливо театри пояснював гостям з усім своїм красномовством і все петербурзьким штилем, домішуючи часто модних слів. Признаюся, весело було моєму шанолюбству розсипатися в оповіданнях про те, чого ніхто з моїх гостей не чув і не тямив. Усі вони слухали мене, роззявивши роти, а деякі й куняли.

Отак приємно провівши вечір і повечерявши не парадно, розлучилися ми до ранку. Треба сказати, що всі гості явили мені честь, приїхавши з усіма діточками малими й навіть немовлятами. Крім гостей, належало почастувати й усіх годівниць, мамок та няньок привезених дітей, прислужниць різних та ще всякого люду.

А скільки було коней у гостей! Декотрі забрали з своїх стаєнь геть усіх коней, привезли навіть і заводських жеребців, маючи приключку похвалитися ними на такому з'їзді.

У пам'ятку буде мені моє марнославство! Сі три дні частування, звісно, дорівнювали трилітньому життю звичайного поміщика. Та що ж було діяти: не нам ламати звичаї. А скільки, власне, мені було клопоту! Моя кохана дружина не втручалася ні у віщо; все захоплювалася своїм убранням і мало сиділа з гостями: посидить, посидить та й піде маніжитись, як казала вона, полежати. Вона вже починала почувати себе недужою. Скрізь я сам клопотався.

Коли порозсилали по квартирах кожному сімейству транспорти з чаями та кофеями, гості, вбравшись якнайпоказніше, овсі не по-санкт-петербурзькому, а кожна на свою уподобу, зібралися на бал.

Не встиг закінчитися величезний сніданок, як наспів і обід. Убив мене, собачий син, цей виписаний повар своїм обідом! Крім надзвичайних витрат, послухайте, скільки було мені сорому.

Коли відчинив двері в їдальню, то справді пишність і прикраси столу здивували всіх. Що правда, то правда. Що добре, того не затаю й не гудитиму. Я щодо правди — як той чорт! Уявіть собі довжелезний стіл, накритий чистими скатертинами, заставлений наряддям на вісімдесят осіб, прикрашений карафами з різнокольоровими винами, і все таке строкате. Чудова картина! Та посеред столу… ото штучка!.. була зроблена зелена гора, прикрашена різними квітоньками, а на версі отої гори чашечка, а з тієї чашечки б'є червоне вино струминою вгору на піваршина. Диво, та й годі! Та, звольте, се ще не все.

Біля низу сієї гори посаджено дві лялечки, чоловік і жінка; він на неї кладе вінок, а вона на нього кладе такий же, і обидві сі лялечки дивляться одне одному в очі й усміхаються. Біля ніг чоловіка був вензель Т. X., а біля ніг жінки — О. X. Чоловік зображав мене, Трохима Халявського, а жінка являла дружину мою, Онисію Халявську. А поверх нас, себто ляльок, що зображали нас, — чорти його батька знають, як він добрав способу, не видно за що, прикріпити й повісити боженя Амура, що держав над нами палкі серця. А, кажучи правду, сей шалапут, роз'ятривши наші серця, давно вже полетів від нас. Та все ж таки думка була багата й чудово влаштована.

Та сього мало. На кінцях столу стояли дві скляниці, зав'язані золотим папером, та що в тих скляницях? Чудо. Вода, правда, звичайна, та в сій воді плавало декілька живих різних рибок. Любо було дивитися на сю прикрасу.

Потім на столі стояло дві чашки гарячої страви, шість тарелів з різними холодцями, дванадцять соусників, шість печень з різного м'яса, а до них солона городина, а наостанку красувалося чотири пиріжні. Все те, поставлене симпатично, надавало чудового вигляду й спонукало їсти.

Коли ввійшли в залу, я попросив дорогих гостей, як усіх однаково мені милих і шановних, сідати до столу за старшинством літ. «Нехай, — думав я, — вони поміж собою рахують, а моя хата — скраю. Не явлю преферансу ні сватові, ні братові, то й ремства не буде на мене». Стали дідки й бабусі між собою пересідати, а нежонаті, підтоптані чоловіки, маючи ще гріховні помисли, що схиляли їх до шлюбу, так ті сідали не туди й не сюди, до старших не доходили й від молодих не відставали. А дівчата, так ті, совісті не питаючись, бігли на самий кінець і намагалися захопити останні місця.

— Ну й устругнув же штуку господар! — казав один гість до другого, не бачачи мене, що йшов за ними. — Дивись, як спритно впорядив!

— Видно, що був у Петербурзі, — відповідав йому товариш його.

— Тож-бо то й воно. Я й сам би що-небудь вигадав, так нічого в голову не лізе. — Сказавши се, вони пішли по своїх місцях; а я, потираючи руки від захоплення, почував незбагненну насолоду, бачачи, як показно все в мене влаштовано.

Коли вже всі посідали й музика, котрої було шість душ, вдарила щось наче марш, тут я мимоволі здихнув і майже голосно сказав: «О любі мої. справжні батеньку й матінко! Встаньте з домовин