Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Пан Халявський

Після таких заплутаних ідей і тяжкого клопоту мені спало на думку: чого ж се нема сходів? Чи не зламав їх хто? І хто б се так нашурубурив? Пригнічений і думками, і всім, я став спершу бурчати, потім говорити, а далі вже й кричати, тупаючи від гніву дуже ногою.

Не побачив, звідкіля й з'явився внизу брат Петрусь і обізвався до мене наче й щиро, вітаючи: «А, здоров був, любий Трушку! (чи пристойно жонатого чоловіка називати полуім'ям? Поговоріть же з ним!) Здоров! А чи здорова моя прелюба невістонька? Чи не зволите ви, як родичі, завітати до мене чаю напитися?»

Я, через власну мою комплекцію, і гадки не маючи, що він каже алегорикою, вдячно відповідав йому, що охоче б завітав я й жінка моя, та в нас жодних сходів не стало.

— Нічого, братику! — сказав він. — Можна сплигнути. Воно не так високо, як здається.

— Добре туди, а відтіля як? Ти мені, братику, скажи, куди поділися наші сходи?

— Сходи… — промовив меланхолійно, наче просив собі стакан води випити. — Я наказав їх зламати — ті й ті.

— Навіщо? — вигукнув я, вже починаючи входити в азарт.

Вони були мені зовсім не потрібні, так я й наказав їх зламати. — Сії слова він вимовляв з великим сміхом, що мене ще більше осоромило.

— Як же ви посміли їх зламати? Як же мені бути без сходів? Як мені зійти вниз?

— А мені яке до того діло? Нижній поверх і в ньому що не є то все моє власне: я владний робити, що хочу.

Як сказав він сі слова, в мене душа завмерла. Так воно і є. За поділом, учиненим при предводителі, достеменно так ухвалено. Тепер я всесімейно пропав у сьому жахливому домі, відкіля ні нам зійти, ні до нас нікому прийти не можна. А Петрусів темперамент мені досконально був відомий; він ні за що не зглянеться, хоч би тут що.

Та, зоставляючи осторонь усю мою сварку з братом Петрусем і все те, що терпів я від теперішньої його штучки, скажу в акурат, що отакий пасаж могла накоїти тільки його голова. Розміркуйте до тонкощів, скільки тут незвичайного розуму! Запевняю вас, що цін і ногою не був у Санкт-Петербурзі, а яка його хитрість, га? Приватно запевняю вас, що жилець санкт-петербурзький, котрий народився й виріс у сьому хитрому місті, ледве чи вигадав би таку інтермедію! Се чудо, отакий розум! Звісно, дія лиха, та дуже хитра, і до того ж він мав законне право так учинити. Низ, себто нижній поверх, є його власність.

Мою досаду змінила справедливість, а потім, наче в чужому тілі, взяв мене сміх, бачачи, в якому нужденному становищі ми зостаємося.

Брат Петрусь знущався далі з мого становища і преспокійно пропонував мені плигнути згори. Та, минаючи його жарти, я став побоюватися, що коли не вигадаю нічого, щоб нам вийти, то що ж буде з нами? Аж ось з'явився мій новий батенько без усякого вбрання і над місцем, де були сходи, став, опустивши руки й звісивши голову вниз, зовсім готовий засвистіти від такого незвичайного казусу. Незабаром прийшла й наша жіноча стать, приречена разом з нами на злигодні. Се були жінка моя й матінка її. Вони не могли вимовити ані слова, тільки плакали тихо, а охкали голосно!..

Новий мій батенько, здається, стояв собі просто, а він винайшов на що зважитись. Він з великим запалом став гримати на брата Петруся, що все ще стояв унизу й потішався з нашої невимовної муки.

— Ти недолюдок… ти душогуб… ти заміряєшся на життя наше… ти псуєш здоров'я наше!.. — піна, що її багато набралося в їхньому роті від люті, не дозволила їм пояснити діло докладно.

А Петрусь, префлегматично стоячи собі внизу, реготав і тільки, знай, на всі наші вимоги та охкання прекрасної статі відповідав: «А що мені до того?.. Мені однаково… Мені діла нема!..»

Аж ось новому моєму батенькові через притаманну їм розсудливість, котрої в них, кажучи правду, було дуже багато, впала в голову, з жалю до нас і властиво до себе, щаслива думка: підлащитися до брата й під'їхати до нього всякими хитрощами, щоб дав спосіб вільно сходити згори.

Хоч скільки підпускав Іван Опанасович йому всяких лестощів, хоч як просив та сильно доводив, що він се діє недобре, безглуздо, підло й безчесно, та Петруся нічим не укоськав; кінець кінцем сказав йому: «Ну, візьми з нас хоч гроші, тільки влаштуй сполучення».

Брат Петрусь зрадів цьому — і стали торгуватися. Проте хоч як галасували, хоч як наполягали новий мій батенько, щоб Петрусь що-небудь скинув, та не добилися нічого, і Петрусь не відступився від своєї вимоги: знищити папір, по котрому він повинен мені заплатити кілька тисяч за прибутки, що їх одержав. Дорого, правда, коштувала нам воля; та я, коли б Петрусь зажадав, то я б і один з хуторів додав йому за волю.

Що ж робити? Ми були в найскрутніших обставинах. Довго сперечаючись і сварячись, вирішили ми з батеньком розірвати Петрусів вексель; та для сього треба було укласти умови, що забезпечують нас у всіх предметах. Полуднє наближалося, гості ось-ось стануть приїжджати, а в нас нічого не впорядковано, і ми не тільки що не снідали, а й нічого гарячого не пили. Щоб усунути сі прикрості, ми, будучи в облозі, об'явили Петрусеві, котрий нас облягав, що піддаємося на умови, які він запропонував, та щоб навести в усьому ясність, треба Іванові Опанасовичу злізти вниз і покінчити всю справу.

Приставили драбину й по ній, як умовилися, спустили одного тільки Івана Опанасовича.