Богдан Жолдак - Нестяма

— А чого так багато так? З інституту? — дивується Соня.

— Я б не хотіла вам про це говорити, — резиґнує Люся.

— Говоріть! У нас із Вовою не мозе бути секретів у нас. Правда?

— Правда, — киває він.

— Володя всім на роботі заборгував, — продиктує Люся, — Навіть чорну касу... забрав.

— Володю! — спалахує Соня.

— Ну, й ніхто не хотів давати. На подарунок. Кажуть, нехай спершу поверне борги.

— Який милий новий звицяй такий. — Соня заліплює конверта. — Дарувати гросі в конверті! А то б ісце нанесли нозів та виделок таких. Правда, Вово? Набори такі.

Відповідає Люся:

— Я... зібрала, скільки могла.

— У нас Власенка, коли женили вдруге, пам’ятаєш? То він божився, що йому подарували вдруге той самий сервіз, що й першого разу! Точно: отак вони й циркулюють, — здогадується він.

— Ой, я так нервувалася, я так боялася, що вам не сподобається подарунок... — знічується давня співробітниця.

— Ну, що ти... — кліпає він.

— Я так боялася, що хотіла купити книжку. Я йшла і якраз стояв в буці Сенека.

— Сенека.

— Сенека. А тоді я згадала, що в тебе вже є Сенека. Листи його, пам’ятаєш?

— Нема в мене Сенеки, нема, — виправдовується, неначе перед Анатолієм, він.

— То, може, я зараз збігаю? Його ще не взяли, мабуть.

Бере конверт у Соні. Але та забирає назад.

— Який тут Сенека.

— Сенека. Ой, ти знаєш... Ти не повіриш! Там стояв іще Едгар По! Я куплю його вам!

Забирає конверт у Соні.

Володя заклопотано вдає безжурність:

— За скільки він там стояв?

Забирає конверт у Люсі.

— Усього за сорок п’ять... — втрачає гроші Люся.

— Едгар? — підсумовує Соня. — Коли в домі стільки витрат таких на весілля їх взагалі. Ну, я потім, коли ми станемо на ноги, я куплю тобі Едгара. I Сенеку тобі ту.

Люся не дочуває.

— Я завжди думала чомусь, що в тебе є Сенека. Я тобі його дістану й подарую. Це буде мій особистий подарунок вашій сім’ї. А потім ти даси мені його почитати?

Несподівано з-за стіни виспівує голос Юри:

— А потім тато його в бук однесе.

Його уриває голос Ніни:

— Юро! Ти ж — обіцяв!

Витикається зі своєї кімнатки Анатолій:

— Привіт! Це хто?

«Хто» майже робить реверанс:

— По роботі. Ми з Вовою працюємо. На роботі. Од імені колективу... Я тут.

— А мені тренер казе: раз ти заміз ідес, то спорт великий для тебе кінцівся тоді, — пояснює Соня.

— Ви... спортсменка? — несвідомо Люсина рука тягнеться до конверта.

Але Анатолій випереджує словом:

— Фігурне пірнання.

Вона сердито зиркає йому. Тому втручаєтья Люся:

— Чи... плавання? Фігурне плавання, — підбирає вдалий термін вона. — Етимологія дивна така, — дивується.

— Так, я синхроністка я. КеМееС, — не здивувалася на це Соня.

— Не жалко? — запалює люльку Анатолій.

— Цього? — не розуміє Соня.

— Спорту? Великого?

— Анатолій! — зривається у Вови, однак Люся уриває:

— Я, здається, бачила вас по телевізору.

— Коли? — дивується Соня.

— Ви під музику Пахмутової пірнали. Двадцять п’ятого.

— То була не я. Я виступаю в одиноцному розряді я. А от Вова мене сце три роки тому бацив мене він. Сце до того, як ми познайомилися тоді. Бацив по телевізору?

Володя мнеться, пригадуючи:

— Так... Бачив... У тебе, як зараз пам’ятаю, були бали: вісім і три, сім і дев’ять... Це був знак.

Соня виносить новий японський магнітофон і вмикає дорогу музику, на це Люся встигає запитати:

— Соню, а хто в тебе улюблені письменники?

Та крадькома зиркає на книжкову шафу.

— Монтень.

— А що саме з Монтеня?

Соня глипає на Вову, наче він і є Монтень.

— Так, Соня дуже любить читати книжки, в неї в Херсоні чудова бібліотека... Правда, Соню? — ніжно всміхається він.

— Правда.