Олєґ Панфілов - Антирадянські історії

грузини». ">[28]. Упевнений, що більшість росіян не пам’ятають, звідки ці рядки, але в блогосфері та соціальних мережах із задоволенням цитували й обговорювали. Як останні два десятиліття цитують того ж Лєрмонтова: Злой чечен ползет на берег, точит свой кинжал.[29]

Росіяни неначе опинилися на 100–150 років у минулому, вишукуючи свої ксенофобські аргументи в творах XIX століття.

Формально ксенофобія, як і інші дії, що розпалюють міжнаціональну або міжрелігійну ворожнечу, були злочинами в СРСР. У всіх редакціях Кримінального кодексу РРФСР, починаючи з 1926 року, були статті, що визначають покарання. Якби Кримінальний кодекс у СРСР справді діяв, то тов. Сталін відсидів би кілька термінів за образу національної гідності й розпалювання міжнаціональної ворожнечі. За роки його правління цілі народи були виселені з рідних місць за тисячі кілометрів від своїх осель за надуманими звинуваченнями. За що були в 1937 році виселені 74 500 корейців із Далекого Сходу і Сахаліну? За що виселяли чеченців, інгушів, кримських татар, поволзьких німців, фінів-інгерманландців, карачаївців, калмиків, балкарців, турків-месхетинців, литовців, латвійців, естонців та багато інших?

У Радянському Союзі офіційно було заборонено «розпалювати міжнаціональну ворожнечу». Кримські татари десятиліттями вимагали повернути їх додому, а у відповідь чули докори в «пособництві фашистам». Кілька поколінь чеченців та інгушів виросли в Центральній Азії з постійними нагадуваннями, що вони — «вороги радянського народу». Не суд визначав ступінь провини депортованих народів, а радянські чиновники — своїми указами й наказами. Балкарців вислали за наказом НКВС. Кримських татар — рішенням Державного комітету оборони. Чеченців й інгушів — усього лиш на підставі Інструкції наркома МВС. Калмиків вивезли до Сибіру за постановою Ради Народних Комісарів, карачаївців — за Указом Президії Верховної Ради СРСР.

У радянській країні з подвійним дном Кримінальний кодекс забороняв «породжувати національну ворожнечу», а населення із задоволенням розповідало анекдоти, де головними героями були люди конкретної національності. Анекдоти починалися, до прикладу, так — «зустрічаються росіянин, українець і казах». Звісно, хтось із трьох має бути розумний, а решта ідіотами. Політичні анекдоти розповідати було небезпечно, а познущатися над чукчею або євреєм — завжди будь ласка. За політичні анекдоти могли посадити, за «національні» — не чув жодного разу. Ілюстрація «подвійного дна»: під величезним транспарантом про дружбу народів сидять люди і розповідають про те, які «тупі чукчі» або «дуже хитрі євреї». Анекдоти про американців, німців та інших європейців заохочувалися і популяризувалися на радіо і телебаченні. Виявляється, це була не ворожнеча, а вияв радянської справедливості до імперіалістів. Міхаіл Задорнов був би так само популярним і 30, і 50 років тому, розповідаючи про «тупих американців».

Радянські часи були дивними. Країною керували представники різних національностей, які наказували депортувати представників інших національностей, не забуваючи репресувати і представників своїх національностей. До закону і моралі це не має жодного стосунку, а для залякування населення — найбезпосередніше. У СРСР антисемітизму не було, виходили навіть газети і журнали на ідиш, а «справа лікарів» була, і лікарями, на диво, виявилися виключно євреї. Тому «справа лікарів» більше відома як справа про сіоністську змову. Поволзькі німці були заслані на Урал, а потім до Центральної Азії, але всі ці роки нащадки 446 480 депортованих і їхні нащадки відчували на собі неприязнь й образи на свою адресу. Російські німці, які жили з XVIII століття на Волзі, раптом для радянських людей виявилися поганими, а після популяризації вірша Константіна Сімонова «Убий його!» і зовсім — «фашистами». Сімонова ніхто не притягнув до кримінальної відповідальності за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Радянська влада вирішила, що треба було у такий спосіб підносити дух люті до загарбників. Півмільйона російських німців виявилися жертвою пропаганди. А Сімонов став улюбленцем радянських вождів. Героєм Соціалістичної Праці, лауреатом Лєнінської і шість (!) разів — Сталінської премій.

Звідки така ненависть до людей інших національностей? Предки Дмітрія Кісєльова, який вільно розмірковує про те, що такої країни, як Україна, нема, жили в умовах, набагато сприятливіших для нинішньої пропаганди. За законами Російської імперії, як випливає зі ст. 1, т. IX Зводу Законів, населення країни поділялося на природних підданих (тобто росіян) та інородців. Було встановлено вісім розрядів інородців. У «Російському державному праві» Ніколая Коркунова від 1914 року «всі ці розряди природно розпадалися на дві істотно різні категорії: євреї і східні інородці». Рівноправність була формальною — мусульманам та юдеям «дозволялося славити Бога різними мовами згідно із законом і віросповіданням прабатьків своїх, благословляючи царювання російських монархів і молячи творця Всесвіту про примноження благоденствування та зміцнення сили імперії», але водночас віталися всі способи зросійщення — від використання російської мови до прийняття православ’я, яке було державною релігією.

У кримінальному праві Російської імперії не було такого поняття, як «розпалювання міжнаціональної ворожнечі», тому чиновники, військові і публіцисти були вільні у своїх міркуваннях про «підкорені» народи. Імператори подавали приклад: після завоювання Криму Єкатєріна II писала: «Благословен тот час, когда Крым будет очищен от этого дикого племени и заселен благородной породой».[30] У російських містах панував розгул чорносотенців, а на впокорюваних територіях продукувалося ставлення до народів, яке сучасною мовою називається терором.

У XIX столітті джерелами інформації були тільки газети, журнали і книги. Їх видавали маленькими накладами, а читачами була лише частина вищого світу й інтелігенції. Більшість населення була неписьменною, за статистикою 1897 року письменних — всього 27 відсотків. Власне кажучи, населення особливо і не потребувало пропаганди, оскільки в російській монархії внутрішню і зовнішню політику визначав самодержець — цар. Переконувати селян Нижегородської губернії в потребі підкорення Кавказу чи Центральної Азії не було сенсу, тому й не було потреби інформувати їх. Пропаганда завоювань була потрібна винятково для піднесення духу серед військових й аристократії.

Пропаганда завоювань складалася із двох частин: розсудливої — про потребу завоювань і описової — про подвиги російської армії. Мета завоювань була зрозумілою всім, під «собіранієм земель русскіх» малася на увазі банальна окупація. Землі нібито «російські», а народи, які живуть там, — зовсім не росіяни. Захоплюючи території, російські генерали були переконані в тому, що