Софі Періно - Дочка Медічі

що вона мене попереджала. Вриваючись до апартаментів матері, вона шепоче: «Він у місті». Невдовзі інформацію підтверджують і плітки сотень язиків, і похмурі погляди моїх братів.

Опівдні, коли король і його люди грають у теніс, прибуває Ангулем. Зі свого відчиненого вікна я бачу, як він проходить ворота. Він рухається невпевнено, і я радію. Ви зазнали поразки,— думаю я.— Цікаво, що скаже Карл. Я мушу довідатися. Склавши колоду карт, я дивлюся на Шарлотту через стіл.

— Мені нудно. Ходімо звідси. Побачимо, хто кого переміг на матчі.

Моя подруга жваво підводиться. Баронеса де Рец, яка майже не відходить від мене після тієї жахливої ночі, коли мене побили, підводиться теж, однак, згадавши, що я прямую туди, де присутня її величність, вона знову сідає і схиляється над своїм шиттям.

Щойно ми виходимо з апартаментів матері, я беру Шарлотту за руку й стрімко мчу вперед. Задихані, сміючись, ми прибігаємо на місце. Ми справляємо враження двох молодих жінок, які шукають розваг. Мати реагує на нашу легковажність незадоволеним хитанням голови, але згодом не звертає на нас уваги. Анжу, геть спітнілий, сидить біля неї, на звичному для короля місці. Карл грає з Бюссі Д’Амбуазом. Пан Карандас, найбільш завзятий гравець у теніс у королівській свиті, дає поради кожному з них, але більшість глядачів, здається, зацікавлені своїми розмовами. Генрієтта привітно махає мені рукою з іншого боку майданчика. Вона їсть виноград із долоні свого останнього коханця Шарля Д’Антрага, або красеня Антрага, як зазвичай його кличуть при дворі. Я впевнена, вона чекає, що я приєднаюсь до неї, але я займаю місце біля моєї родини.

— Прийшли підтримати брата? — питає мати.

— Кого ще я можу підтримувати?

— Авжеж,— глузує Анжу.— Гіза тут немає.

— Годі вже, Генріху,— каже мати.— Марго знає, що все скінчилося.

— На перший погляд, може, й так,— каже він.— Герцог повернувся до Парижа, чи я помиляюсь?

Мати суворо дивиться на нього.

— Нічого дивного, він живе тут,— відповідаю я, знизуючи плечима.

— Поки що живе,— Анжу злобливо усміхається.— Але, підозрюю, що незабаром він приєднається до свого батька.

— Генріху! — у голосі матері не чути звичної ніжності.— Годі!

Мені кортить випалити, що того ж дня, коли Анжу спробує вбити мого коханого, він отримає смертельне поранення чи то від руки Гіза, чи то від моєї.

Бюссі пропускає м’яч, віддаючи Карлу перемогу. Піднявши ракетку над головою, Карл повертається до однієї трибуни, а потім — до іншої, поки придворні гучно вітають його. Ми з Шарлоттою підводимось і кричимо разом з іншими. Мати аплодує. Лише Анжу не ворушиться, доки всі не повертаються на свої місця. Тоді він піднімає руку й указує кудись униз.

— Подивіться, хто прийшов просити вибачення.

Ангулем протискається крізь натовп гомінливих молодиків. Прибуття мого зведеного брата аж ніяк не надихає їх протверезіти — вони плескають його по спині та штовхають. Угледівши Ангулема, його величність змінюється в лиці. Переможний вираз витісняє рум’янець, викликаний менш приємними емоціями.

— З ким ваша величність гратиме зараз? — питає Бюссі.

— Грайте замість мене,— відповідає король.— Може, з наступним супротивником ви боротиметесь краще, ніж зі мною.

Залишивши Бюссі збентеженим, Карл прямує до матері.

— Геть з нашого місця,— наказує він Анжу, змахнувши рукою.

Анжу не підводиться й не уклоняється, він сповзає на підлогу й притуляється до ніжки стільця матері так, наче хоче сказати Карлу: «Ви можете мати трон, але я завжди ставатиму між вами й нашою матір’ю».

Ангулем нарешті звільняється від надокучливих дворян і підходить до нас.

— Ваша величносте, пам’ятайте, що ваша справа з шевальє — приватна. Тому я прошу вас приховати ваше незадоволення й не виявляти його публічно,— мати розмовляє пошепки. Вона намагається перехопити мій погляд і вигнати мене, але я вперто не дивлюсь на неї.

Наблизившись до нас, Ангулем уклоняється і, відкашлявшись, каже:

— Ваша величносте...

— Будь ласка,— уриває його Карл, піднявши руку,— не кажіть, що ви принесли нам вепра чи оленя. Як вам відомо, ми сподівались, що ви вполюєте іншу здобич. Якщо вам це не вдалося, ніщо нас не задовольнить.

— Цей чоловік має дві пари очей і вдвічі більше друзів.

— Забагато виправдань.

— Якщо ваша величність бажає, я переслідуватиму його й далі.

— Ми бажаємо цього, проте, якщо вам не вдалося вбити звіра в лісі, чому вам має більше пофортунити на вулицях Парижа? Те, що може зійти за нещасний випадок там, де багато стріляють, навряд чи видасться випадковістю на вулиці дю Шом.

Мати застережливо стискає руку Карла: либонь, вважає, що згадка про вулицю, де розташовується готель де Гіз, є надто відвертою.

— Ваша величносте, головорізи є скрізь. Людина може зазнати нападу через гаманець, а, зрештою, втратити руку або навіть життя,— каже Ангулем.

Я мимоволі зойкаю. Повернувшись, мати каже:

— Баронесо де Сов, будь ласка, повертайтеся з герцогинею де Валуа до моїх апартаментів і скажіть моїм фрейлінам, що я незабаром прийду перевдягнутися для обіду.

Мені нестерпно важко виходити, тим паче що я сама в цьому винна: мені забракло самовладання. Дорогою я втішаю себе: неможливо уявити, що вони обговорюватимуть будь-які подальші плани мого зведеного брата під час тенісного матчу. Наразі достатньо знати, що гнів Карла не минув.

Саме це я й сказала Генрієтті трохи згодом, коли всі фрейліни з королівської свити пішли на прогулянку садами Тюїльрі. Ми з Генрієттою усамітнилися в гроті пана Паліссі. Це чудове місце для приватних розмов, адже