Симона Вілар - Сповідь суперниці
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І ще я помітила, що коли Едгар відходив до гостей, біля молодої графині тут-таки опинявся Бігод. Звичайно, нареченій не забороняється відповідати на люб’язності гостей, але надто вже часто її можна було побачити з цим білявим норманом. Але до честі Бертради зазначу, що жодного разу вона не подарувала йому теплішого погляду чи люб’язнішої відповіді, ніж іншим. А цих інших поряд із нею завжди було чимало — всі ці англійські вельможі, що прагли засвідчити пошану доньці короля, і особливо її почт, який так і звивався навколо. Як я зрозуміла з балачок, багато хто з них збирався залишитися в Норфолку, щоб увійти до її штату. Але більшість лицарів і пані, які прибули з цією позашлюбною донькою короля, були дворянами не надто високого роду, що служили за платню. А значить, Едгару доведеться розкошелюватися на їхнє утримання. Він, безперечно, людина не бідна, але я ще не знала нікого, хто б погодився мати стільки годованців.
Якоїсь миті граф і графиня наблизилися до лави, де сиділи я та ще кілька пані в літах, які не брали участі в танцях. Едгар із Бертрадою щойно вийшли з кола, жваві та усміхнені. Едгар помітив мене, підійшов, підвів дружину.
— А ти все сидиш у куточку, моя люба Ріган.
Я встала, поклонилася, він відрекомендував мене дружині.
— Це моя невістка, вдова мого брата, леді Ріган із Незербі, моя помічниця, мій незамінний друг. І стільки зробила, щоб сьогоднішнє свято вдалося на славу.
У мене на душі стало тепло від його слів. Боже, яка ж він таки гарна людина! Але тут я відчула погляд Бертради. Та глузливо оглянула мене. Очі холодні, кутики губів презирливо опущені.
— Так, Ріган де Шампер у дівоцтві, якщо не помиляюся.
Я вклонилася.
— Мені приємно, що ваша милість пам’ятає мене.
— Авжеж, пригадую. Що ж, мене влаштує, якщо мені прислуговуватиме жінка такого давнього нормандського роду. Сподіваюся, ви будете такі само слухняні, як і при моїй сестричці Матильді?
Я сторопіла. Скільки презирливої зарозумілості в її голосі! За що?
Вона вже поверталася, щоб відійти, але Едгар затримав її.
— Міледі, ви помиляєтеся. Леді Ріган — не служниця. Вона член сім’ї.
— Я ніколи не помиляюся, сере. І знаю місце кожного. Тому не вчіть мене, як із ким триматися.
Пихата і далеко не така розумна, як про неї говорять. І Едгар дав їй зрозуміти це, неголосно нагадавши, що перш за все вона його дружина і повинна слухатися його. Обличчя Бертради пішло плямами.
— А чи не забуваєте ви, що стали графом, бо так захотіла я?
— Як, нагадаю, і ви схотіли стати моєю дружиною, — відрубав Едгар. — І як кожна дружина, повинні підтримувати людину, якій присягалися перед вівтарем бути слухняною.
Пані, які сиділи поряд, так і нашорошили вуха. Я почала нервувати, просити молодят не сваритися такого дня.
— Помовчіть, красуне! — сухо обірвала мене Бертрада й пішла геть. Заграла музика, і я побачила, як вона подала руку Бігоду, що запросив її на танець.
Едгар з посмішкою повернувся до мене.
— Ти потанцюєш зі мною, Ріган?
Так, я пішла з ним у коло. Ми про щось говорили, не про Бертраду. Але, хвалити Бога, вони швидко помирилися. Принаймні, у неї вистачило розуму посміхатися, коли Едгар підійшов.
Але тепер я зрозуміла, на що розраховувала Бертрада, одружуючись із ним. Наказувати, дати зрозуміти йому, що титулом він зобов’язаний виключно їй. Не найкраща перспектива для такого чоловіка, як Едгар. Чи розумів він це? У будь-якому разі, він тримався, і коли після бенкету молодят відвели в покої для наречених, мав вигляд ніжного закоханого. Як і годилося перед шлюбною ніччю.
На другий день були призначені змагання стрільців, кінні перегони та інші веселощі. Я цілком могла б бути на них присутня, але нагадала собі, що вже обрала для себе інший шлях. «Амінь, — сказала я собі. — Скінчено. Починається інше життя». І ледь почало світати, полишила Норідж.
Я не люблю прощань, тому не шукала зустрічей із Едгаром. Та й не до мене йому тепер. Тому я обмежилася коротким прощальним посланням, яке передала Пенді. Я розуміла, що в мене тепер буде нове життя і що швидше я порву з минулим, то краще. Але все-таки, коли прибула в Незербі, зрозуміла, що якась частина мене назавжди залишиться тут. Якоїсь миті я навіть зачинилася в ткацькій і виплакалась як слід. А потім пішла в спальню, де в одній зі скринь усі ці роки лежала невеличка оздоблена сріблом скринька. В ній я дбайливо зберегла зібрані дитячі дрібнички, що колись дарували мені надію, а пізніше примушували страждати від власної незатребуваності. Я перебирала їх востаннє. Потім звеліла відвезти скриньку в Тауер Вейк.
Я поїхала, не озираючись. І якою несподіванкою було для мене, коли зробила зупинку в єпископстві Ілі й побачила Едгара, який мене наздогнав. Він був без почту, на змиленому коні. І перше, що зірвалося з моїх вуст, коли минуло здивування, — що не личить ясновельможному графові Норфолку їздити ось так самотою, як простому волоцюзі. Він тільки махнув рукою: пусте — так він тільки швидше зумів мене наздогнати.
— А ваша дружина? Не личить кидати її в перші дні після весілля.
І знову недбалий помах руки: Бертрада вся у веселощах, вона не сумуватиме за час його відсутності. Вже одне це свідчило, як складаються їхні стосунки. Проте… Проте… Мене раптом охопила ніжність. Яка я рада була його бачити!
Але Едгар просто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь суперниці», після закриття браузера.