Петро Йосипович Панч - Без козиря

Сухе капітанове обличчя зробилося терпким і неприємним. Тонкі губи кривилися в глузливу посмішку. Він подивився на Туманова зверху вниз, немовби хотів сказати: «Підрубуєш сучок, на якому сидиш, та ще й іронізуєш. Дурень».

— Тобі потрібні козирі? Треба створити умови міцного миру, а цього можна досягти тільки рішучою перемогою. Зрозуміло? Так говорить тобі Тимчасовий уряд, так говорю тобі і я.

Туманов почав хвилюватись:

— Ага, так от у кого сидить цей інгредієнт! Але ж цей самий Тимчасовий уряд, здається, звертався до народів усього світу із закликом припинити війну й боротися за демократичний мир. Як же тоді це зрозуміти?

— У нас є, крім гонору, ще й обов'язки перед союзниками. Вони просять нас про допомогу, яку ми можемо виявити тільки енергійним наступом на нашому фронті. Союзники говорять ясно: «Без вашої допомоги ми не втримаємося, ми будемо розбиті й повинні будемо скласти сепаратний мир з Німеччиною, а тоді Росія нехай робить що знає». Чув?

— Інакше кажучи, продовжувати політику царського уряду? — ущипливо запитав Туманов. — А як же тоді наша формула «без анексій і контрибуцій»? Це ж, здається, щось інше, і революція, коли вона не фікція, не може ж зректися цієї формули?

Забачта вже не міг стримувати роздратування:

— Так можна договоритися й до лозунга «геть війну».

— Ти сам повинен зрозуміти, що не може ж революційна армія грати у війну, коли не бачить козирів; солдати уже не вірять, що їхні подвиги, їхні жертви дійсно прислужаться революції, а не якомусь там капіталові. Вони мають рацію. Така війна для них не потрібна. І завтра в наступ вони не підуть. Будуть тільки даремні жертви, і ми, що гонимо їх в атаку, опинимось в ролі злочинців, над якими вони матимуть повне право опустити свій меч.

Забачта знову повів очима на телефоністів. Вони про щось тихо перемовлялись і вже не звертали уваги на офіцерів, проте Забачту нервувала їхня присутність, і він процідив крізь зуби:

— Не треба було розвалювати армію!

Туманов прийняв це на свій рахунок і мимоволі густо почервонів.

— Так значить, — проговорив він уже з істеричними нотками в голосі, — я повинен мовчки нести свою голову на загибель і не питати: за віщо?

— Військовим думати не полатається.

— Ага, так от у чому секрет «закономірного процесу героїчної основи людини»?

Туманов, спіймавши нарешті Забачту на гарячому, тепер не шкодував сарказму.

— «Військовим думати не полатається». За цією формулою ви з людей спочатку робите отару баранів, гарматне м'ясо, розпалюєте вигідне для буржуазії почуття ненависті до «ворога» і потім підводите наукову базу про героїчну основу? Геніально! А от я не хочу вмирати, мов той баран, розумієш? Мій героїчний дух хоче боротися не з голодними турками, а в науці з цією самою природою.

Забачта хитро посміхнувся:

— В науці? Будь ласка, будь ласка, тільки не розпускай нюні, доки ти носиш офіцерські погони.

Туманов, міняючись з обличчя й ковтаючи образу старшого офіцера, все ще намагався довести розмову до логічного кінця. Від хвилювання голос його зривався або обертався в пищик, що дратувало Забачту, який не хотів виставляти офіцерів перед телефоністами в такому світлі.

— Ти даремно хвилюєшся.

— Я не хвилююсь, — виправдувався Туманов, — я хочу мати ясність там, де йде гра з життям.

— І це зайве. Коли ти ще не усвідомив свого місця в цій грі, краще тоді жити за статутом.

— А солдатам?

— Слухати своїх офіцерів і не розмірковувати.

— Знову-таки, в ім'я чого?

У Забачти нервово застрибала ліва щока. Він увесь пересмикнувся і гостро обірвав Туманова:

— Досить розводити теревені!

— Я тебе не розумію, — зніяковів Туманов, — чому теревені?

— А тому, що коли ця отара, — він кивнув підборіддям у бік окопів, — наслухавшись таких балачок, поверне багнети назад, вони не минуть і тебе. Тоді не врятує тебе і революційне белькотання. Ясності йому захотілось! У папаші б свого розпитав, коли сам не міг додуматись. От одержиш за наступ орден Володимира, якого не всякий і полковник має, подивишся на його золоту оздобу і побачиш ясність!

Туманов сидів приголомшений, ніби його спіймали на нечистій грі, і по тому, як бігали розгублені його очі, видно було, що він і сам ще не усвідомив цілком, чи справді гра його була чистою. В лице вдарила кров. Він смикнувся усім незграбним тілом, роззявив рота, але, перш ніж дати гідну відсіч капітанові, зів'яв і винувато попросив:

— Дай цигарку. Шкода, що часу немає…

Сизий дим заволік його розгублене обличчя.

За балачками непомітно вирисувалася сіра дірка у стінці, де стояла стереотруба. Надворі світало. Туманов знову захвилювався й метушливо почав збиратися до свого пункту на передову лінію.

— А що піхота?

Вони подзвонили.

— Одвели вже в третю лінію, — відповів Забачта, тримаючи біля вуха трубку.

— Говорять, — вставив телефоніст, — турки знову просять, щоб скоріше наступали. Всі, говорять, здамося, тільки наступайте.

— Можливо. Ex, заздрю я тобі, Туманов. Ну, через дві години тільки держись, хлопці!

Туманов криво посміхнувся і, блідий, з червоними від безсоння очима, вийшов із бліндажа.

Крізь зелені віти просвічувало сіре, мов цинкова бляха, передсвітанкове небо. Примари ночі безслідно зникли, і таємничий ліс уже дзвенів на всі лади від пташиних голосів. Коні були відіслані назад, і Туманов ступав тепер по стежці разом із телефоністами. Йому було соромно за свою легкодуху поведінку минулої ночі, і він намагався жартами розігнати сонний настрій своїх телефоністів:

— Ох і всиплемо ж, хлопці!

— Еге ж. Цацоха ось і взуватись не хоче, каже — краще буде тікати.

Поручик скривився й замовк.

За лісом із долини починалися ходи сполучення до передових окопів. Праворуч було зруйноване дощенту село, а за ним, як спина бурого ведмедя, здіймалася висота Дикі Лани. Ліворуч, де окопи виступали зазубнем, рябіла висота білокам'яний Фердінандів Ніс, а посередині, ніби витерта щітка, лежав ріденький Обринчів ліс. На всіх цих пунктах, обплівшись у два ряди колючими дротами, окопавшись вовчими ямами й зарядивши землю мінами, два роки вже як сидів неприступний ворог. На тридцять кроків од нього, але вже по долині, тяглися такі ж заховані в землю й обплетені дротами руські окопи.

— Хто йдьоть?

Перед ними виріс із захованки солдат.

— Свої.

— Пропуск?

— «Антапка»!

— «Антанта», а не «антапка», проходь!

Туманов тільки покрутив головою і юркнув у вузьку щілину в землі, що прозивалася ходом сполучення.

Перед самим входом, зарившись у землю, мов задубілі пальці, вирисовувався взвод траншейних гармат. Солдати під маскуванням жваво готувалися до стрільби. В самому ході снували, ніби в містечку тротуаром, сонні постаті солдатів і командирів,