Володимир Кирилович Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

мій  дорогий! Може, для  чогось пригоджуся в поході — пораду дам,  билицю розповім, пісню заспіваю, рану перев’яжу, серця воям добрим словом звеселю чи  на  битву настрою... Та  мало чого   я  вмію!  Гай-гай, за  довге життя дечому  навчився!.. А прийдеться до діла — і меча в хід пущу!.. Сина втратив на  полі  бою  — ачей, тебе,  княже, при  нагоді захищу!.. Ось  чому  я тут...  Не  зумів  відмовити від походу, то хоч у пригоді чимось стану... А Святослав простить старому другові мою  дитячу витівку!.. Та,  може, ми  й повернемося, поки він  їхатиме назад...

Ігор  подобрів на  виду.

— Дякую, дорогий мій учителю! Дякую за щирість, за те, що  з дитячих літ  і до зрілості незмінно любиш мене, за те, що  не  залишив мене сьогодні наодинці з моїми думами, а йдеш, незважаючи на  літа,  в цей  многотрудний похід, щоб розділити зі мною радість перемоги чи  гіркоту невдачі!

Він  перехилився з  сідла   і,  обнявши  Славуту за  плечі, поцілував у бліду  після хвороби щоку.

Незабаром полк спустився узвозом з гори  до Десни, перейшов її по  зв’язаних плотах і прямим, наїждженим шляхом  рушив до Путивля.

Вої  не  поспішали — їхали  поволі, щоб  не  запалилися та не підбилися коні, що за зиму нагуляли чимало зайвого жиру. Їхали тихо, без  розмов, жартів та  сміху.  Кожен заглибився в себе, адже  попереду слалася не  святкова прогулянка...

У четвер надвечір Ігор  прибув до Путивля. При радісних вигуках вишикуваних на плацу хоругов, під веселе калатання  дзвонів князь і  княгиня  в’їхали в  місто. Їх  зустріли з хлібом-сіллю юний щасливий Володимир, який на радощах мало  не кинувся матері на шию, та,  вчасно спохватившись, лише поцілував отцю й  матері руки, та  князь Володимир Галицький.

Хоча  дорога була  стомлива, Ярославна побажала відразу  піднятися на  забороло, щоб, як  вона сказала, окинути оком усю  синову отчину — Путивльську землю — і благословити її.

Відправивши дітей  з нянями до палат, князі у супроводі боярина Славути та  Володимирового воєводи Вовка скрипучими  дерев’яними  сходами зійшли  на   південну  вежу. Звідси відкрився величний краєвид на  розлогі яри   та  долини,  порослі густими гаями,  на  широкі  сріблясті плеса Сейму, на  безмежні луги  за  рікою та  темно-сині бори ген на  видноколі.

В обличчя війнуло теплим вітром і сонцем. Ярославна не  стрималася:

— Ой  леле,  яка  розкіш!

З  путивльського заборола відкрився величний краєвид. Повноводий весняний Сейм під скісним промінням сонця, що  заходило за далекі бори, блищав, мов  щире золото. Лежав  він  ген-ген унизу, і Путивль з його  високими  валами і ще вищими заборолами та вежами, здавалося, пливе по тому щирому золоті, мов  велетенський казковий корабель.

Ярославна не вперше в Путивлі, та все не може  намилуватися красою, що  кожного разу  відкривається їй.  Її  око вишукувало і вишукувало щось  незвичайне, чарівне, від чого їй забивало дух,  і з уст зривалося захоплення:

— Ой  леле,  яка  розкіш!

А довкола справді було  гарно. Буяла рання весна. Ніжною  зеленню вкрилися гори  й  доли. На  сході,  на  високих горбах, серед  лісу,  блищали золочені хрести монастиря, на заході  гострим шпилем здіймалася Перунова гора, де,  кажуть,  був похований прадавній сіверський князь Путив, що зрубав цей  город, за Сеймом темніли неозорі бори, а внизу, під горою, синіло широке плесо, прозване Братом і Сестрицею, бо там колись, рятуючись від половців, утопилися брат і сестра...

— Як  гарно довкола! Яка  гарна дунай-ріка! — захоплено вигукнула Ярославна.

— Не  Дунай, а Сейм, княгине, — поправив Ігор. Та Ярославна заперечила:

— Дунай... У нас, в Галичині, всяку річку  називають дунаєм. Навіть у піснях про  це  співається:

Тихо-тихо дунай  воду несе,

а ще тихше  дівка  косу  чеше...

Ігор  не  став  сперечатися, а відразу погодився:

— Хай  буде  так!  — І повернувся до  сина: — Твій  полк уже  готовий до походу, княже?

Володимир радісно зашарівся від батькового урочистого звернення — «княже».

— Готовий, отче,  — схилив шанобливо голову. — Чотири стяги гриднів, окрім путивльської залоги, що залишається  дома, та  шість сотень чорних людей, зібраних з  усієї волості. Всі  добре  озброєні. У кожного — щит, меч,  спис, лук,  по сотні стріл, захалявний ніж... По  двоє  коней — верховий та сумний[61].

Володимир і далі  розхвалював би свою  дружину, та Ігор перебив його:

— А що  чути  від Святослава Рильського?

— Був  гонець. Князь Святослав ждатиме нас, як  і домовилися, на  Пслі.

— Це  добре... А Ярослав Чернігівський прибув уже?

— Князя Ярослава немає.

— Тобто... Як  немає? — на  повірив Ігор, темніючи на лиці. — Мав  би  уже  тут бути!

— Його не  буде,  отче,  — опустив ясно-голубі, як  у матері,  очі  Володимир, ніби   завинив у тому, що  Ярослав не прибув. — Зате  прислав тисячу ковуїв з Ольстином Олексичем.   Ним же  передав, що   сам   не  може прибути,  бо  захворів...

— Захворів, захворів! — вигукнув сердито Ігор. — Знаю я його  хворобу! Хитрий лис! Ще  ні в один похід  на половців не ходив! Недарма Святослав, хоч і рідний брат,  недолюблює його!  Захворів!.. Крутій! Боягуз чортів!.. Обіцяв сам  привести  чи  прислати дружину на  чотири або  п’ять тисяч воїв, а прислав лише ковуїв...

Він  не  міг  приховати досади. Славута тихо  промовив:

— Ігорю, а може, відмовишся від походу? Адже нема тієї сили, на яку ти розраховував. Зате  коли долучиш свої  полки до Святославових, то буде неабияка поміч  князям київським, а половцям — страх  великий!

Ігор  розсердився.

— Ти  знову за своє, боярине! Мабуть, і наздоганяв мене для того,  щоб  при  слушній нагоді  завернути мою  рать назад? Так  знай же — ніщо не  змусить мене повернутися безславно! Похід відбудеться, хоч би всі сили, земні і небесні, ополчилися проти мене!

Славута замовк. Видно, не переконати йому  Ігоря!  Що  ж, хай  іде! Іноді з меншими силами князі ходили і поверталися  зі звитягою. Сонце схилилося до  небосхилу. З  лугів  потягнуло прохолодою. Ігор  накинув княгині на  плечі  теплу вовняну хустку  і почав спускатися вниз.

Настав погідний зоряний вечір. Путивль довго  не  лягав спати: у таборі, де спинилося на нічліг Ігореве військо, горіли вогні, форкали коні, перекликалася сторожа, по хатинах та хижках чулися людські голоси, в садках шепотілися дівчата  зі своїми коханими, що  вранці вирушали в похід, витьохкували у левадах солов’ї.

А  в  князівських палатах, у  заклечаній зеленим гіллям гридниці, князь Володимир пригощав прощальною учтою князя, княгиню і воєвод.

Не  поскупився юний князь! На  олив’яних та череп’яних блюдах, на