Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

не те, що малося б вийти»[547], — ніби фіксували вільне ширяння автора видноколами маразмуючої сучасности, в якій деформовані лінії доль є ніби ілюстраціями незнайдених усвідомлень самого сенсу людського життя.

Книжка є ще й вільним експериментом із формою: традиційна строфіка «На Лисій горі…» сусідує з вільною від рим поетичною ніби п'єсою «Ця п'єса почалася вже давно…» та цілком авангардним «Вперіодрозгорнутогобудівни…».

Втім, формальні пошуки — другорядні. Надзавдання — відтворити дух доби. Звідси — певна епічність окремих віршів, занижена нагромадженням сюрреалістичних ситуацій, де максимально проявляється самотність, беззахисність і абсурд життя людини, давно позбавленої й «інтимного» простору, і власних думок, і бодай якихось сподівань на краще («Вертеп», «Ось вам сонце…», «Я йшов за труною товариша…» та інші). Трагіка переростає в абсурд.

Щоправда, у віршах «Ярій душе, ярій, а не ридай…» та «Колеса глухо стукотять…», присвячених пам'яті А. Горської та М. Зерова, висока трагіка утримується постатями з того берега Стікса, але навіть смерть вже не здатна протистояти чорному вертепу світової безголовости:

Колеса глухо стукотять,

мов хвиля об паром,

стрічай, товаришу Хароне,

з лихом, і з добром.

Колеса б'ють, колеса б'ють

кудись торують путь,

Уже. Додому не вернуть,

додому — не вернуть.

Колеса глухо стукотять,

колеса стукотять

в христа, в вождя, в усіх божат

і в мать і в перемать.

Москва, гора Ведмежа, Кем

і Попів-острів — шлях

за ґратами, за вартами,

розбухлий на сльозах.

І знову Вятка, Котлас, Усть-

Вим. Далі — до Чиб'ю,

рад-соц-конц-таборів союз,

котрий Господь забув,

Диявол теж забув.

Тепер тут править інший бог:

марксист, расист і людожер —

один — за трьох.

Москва — Чиб'ю, Москва — Чиб'ю,

печорський концентрак

споруджує нову добу

на крові і кістках[548].

Так пам'ять про трагіку минулого у контексті «Веселого цвинтаря» виявляється найстрашнішим злочином. І щоб запобігти цьому, кожного виявленого самітника піддають прискіпливому промацуванню душі: чи ж не надто далеко відійшов від визначеного кимось шляху?

Стус дуже гостро реаґує на ці доскіпливі погляди-лапання живої душі брудними руками: «Сто дзеркал спрямовано на мене, / в самоту мою і німоту»[549]. Проте лише минуле зберігає свою чистоту, і саме в давно забутому він дошукується справжности. Звідси проростають паростки глибоко філософської лірики «Палімпсестів», які можна було помітити ще в збірці «Зимові дерева».

Поки ж про майбутнє краще не думати, бо там:

Зазираю в завтра — тьма і тьмуща

тьма. І тьмуща тьма. І тьмуща тьма.

Тільки чорна водь. І чорна пуща.

А твого Святошина — нема.

Ні сестри, ні матері, ні батька.

Ні дружини. Синку, озовись.

Поніміли друзі. Чорна гатка

в теміні. Пітьмою — хоч залийсь.

Лиш тремтить, як віра в спроневірі,

копійчана свічка на столі

та шугають люто по квартирі,

ніби кажани, твої жалі.

Шурхоти і шепоти і щеми —

то твого спогадування дні

хлюпотять під веслами триреми,

що горить в антоновім огні.

Все життя — неначе озирання

у минулий вік. Через плече.

Ні страху, ні болю, ні вагання

перед смертю. А Господь рече:

відшукай навпомац давню кладку,

походи і виспокійся в нім,

у забутім віці. Тепла згадка

ще придасться на суді страшнім.

2 червня 1970 р.[550]

Це вже близько до пружної стилістики нібиапокрифічних «Палімпсестів», у яких присутнє й усвідомлення спотворених форм новоукраїнського патріотизму, що сформувався в умовах тотального антиукраїнського терору, і людина Всесвіту, яку від космополітизму стримує лише пекуче усвідомлення того, що «неможливо… для українця бути людиною, не бувши патріотом»[551].

«Мус патріотизму» — цей новітній хрест українського, ірландського чи якого іншого патріота поневоленого народу провокує Василя Стуса усвідомлювати втрату національного не лише як чогось специфічно свого, а як безповоротне збіднення крони загальнолюдського дерева. Адже коли в ній бракуватиме гілочки твого роду, то це — назавжди. І як людина людства, якою Василь усвідомлював себе повною мірою, він мусив обставати на сторожі національної стихії й національного слова, й жити так, немов він — останній захисник рідної мови. У цьому — і може лише в цьому — велика подібність Тараса Шевченка та Василя Стуса.

Психологічно Василь уже відчував, що «тюремні» ворота розчинилися перед ним, але Доля подарувала ще кілька свят.

У липні 1971-го Василь з Валею та сином на кілька днів їздили у верхів'я Прип'яті, де зібралася чималенька компанія однодумців.

Вождь — Генріх Дворко.

Його дружина — Енгельсина Пономарьова, якій Михайлина Коцюбинська присвятила цикл співаночок «Енгельсино, відчини-но…», перелицьованих із сороміцької «Катерини».

Купа дітлахів — малолітніх адептів прип'ятської стихії, що здійснювали з усміхненим Світличним «великий бульк», а з Віктором Іванисенком вивчали карту зоряного неба.

Дорослі ж вибиралися на береги повноводної Прип'яті, аби бодай на якийсь час звільнитися від неймовірного психологічного тиску Києва.

Стуси приїхали туди напередодні найбільшого свята — дня народження Дружини вождя[552]. Думали надовго, виявилося — на кілька днів. Незалікований зуб мучив так сильно, що навіть терплячий до болю Василь за кілька днів змушений був повернутися до Києва.

Товариству ж він залишив закінчений «Феномен доби» й згадку про себе-Нептуна: коли сонце лише почало сідати, ушкварив оркестр із кварт, металевих мисок, усіляких ложок та саморобних музичних інструментів, а догори злетів саморобний прапор із плавок, трусів і навіть шкарпеток. І тут із-за острова, який знаходився навпроти табору прип'ятчан, виплив човен. «На носі… високий, худий, але… міцної статури чоловік, весь у… лататті… На голові вінок із чогось зеленого і дві русалки… Галина Севрук і Леся Забой»[553].

Видовисько було настільки несподіване, що навіть білоруси, які неподалік ловили сітками рибу, підпливли ближче, аби роздивитися. Василь натхненно грав свою роль. Загалом не великий любитель розіграшів та імпровізацій, він сипав жартами, заводив пісні, провокував дітей і дорослих на ігри та пустощі… Це був один із найвеселіших днів Стусового життя…

Наступного дня, коли довелося сідати в ракету до Києва, він був геть блідий від зубного болю, який не змогла згасити навіть Надія Одарич, стоматолог, яка була «громадянкою» гамірної й веселої Прип'ятської республіки.

На Київському морі хитало, притлумлюючи неспокій, який невідь чого загніздився у Василевій душі. Чомусь пригадалося минуле літо, коли Василеві кілька днів довелося промучитися з малим вередливим Дмитриком у Прохорівці, куди дружина взяла профспілкову путівку, але сама змогла побути лише півтерміну. Довелося другі півтерміну провести з сином і зовсім закинути працю. Немов наяву Василь побачив піщану дорогу, яка бігла з гори Максимовича донизу, по якій він «ішов геть» від сина,