Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

відповів: не визнаю. Тоді їх зібрали в одній камері (після екстреної перерви) і там усі стали його умовляти дружньо і таки умовили.

Застосовували до них специфічні методи?

Каже, що в 1920-ті роки (1926—1928??) був процес над братами В. Підмогильного (?) Червінськими, добрими лікарями на Подолі. Їм закинули, ніби вони хотіли отруїти водогін. І тримали довше, застосовуючи т. зв. висідки. На висідки — це зверху, як на другому ярусі нар сидіти, спустивши ноги, і не рухатись — і не спати — і це могло бути кілька діб. „Сидіти, як Чевінський — така була приказка вчителів тамтешніх, бо цей лікар досяг апогею. Мав зорові й слухові галюцинації, непритомнів.

Так що — можливо. Цікаво б попитати у Ганцова чи Б. Матушевського…“»[542]

Інтеліґенція знову стала надто незручною для держави, і смерть Алли Горської лише підтверджувала такий висновок.

Але ж чи існує конча потреба йти в табори? Може, справді, має рацію Лесь Танюк, який вирішив перебути ці «зими» в Москві, де трохи легше з киснем, не так відчувається надлюдський прес держави на живу душу людини.

Василь, який давно думав про можливість вступу на московські Вищі курси сценаристів, надсилає на творчий конкурс сценарій «Ожидание»[543].

За якийсь час із Москви приходить запрошення на конкурс, а за кілька днів — відмова… Пізніше, переважно з чуток, він довідався, що проти його кандидатури були заперечення з боку ЦК КПУ.

Абсурд вивершився.

Абсурдність існування, за якого чиясь зла воля виштовхує тебе зі сфери культури у політичну площину, примушуючи до відвертого протистояння — бо як інакше зберегти гідність? — трансформується в саркастичні рядки віршів, що знаменували новий етап у творчості Василя Стуса.

За кілька місяців після похорону поет закінчив упорядкування експериментальної збірки «Веселий цвинтар». Книги, що стає краще зрозумілою, коли знаєш, що поштовхом до її створення була смерть Горської, а писалася вона ніби в час судового фарсу над Валентином Морозом, автором «Репортажу з заповідника імені Берії», та зародженням самвидавчого «Українського вісника», який очолив щойно звільнений Вячеслав Чорновіл.

Василь Стус свої політичні міркування викладає в листах до уряду та лідерів компартії, сподіваючись не так вплинути на незворотні процеси нової сталінізації, як від неможливости мовчати. В черговому листі «До ЦК КПУ; до КГБ при Раді Міністрів УРСР» він, зокрема, пише:

«Нині зрозуміло кожному, що ми живемо напередодні якихось істотних змін. Про те йдеться і в самвидавівських текстах, і в промовах на пленумах ЦК, і в розмовах пасажирів, і в інтимних сімейних радах.

Останнє десятиріччя було періодом майже систематичного погіршення матеріальних і духовних умов існування. Продовжується загальна девальвація цінностей — від курсу карбованця до багатьох економічних, політичних, етичних і естетичних понять.

Певен, що сьогодні є багато таких естетичних питань, необхідність розв'язання яких майже однаково відчувають О. Солженіцин і Ю. Андропов, В. Нікітченко і В. Мороз, В. Козаченко і І. Дзюба, І. Світличний і М. Шамота.

Проблема здорового діалогу все зростає. Необхідний референдум з багатьох питань. На жаль, здорове обговорення… заборонене. Щоправда, це обговорення ведеться, але в ненормальних умовах — або на закритих партійних засіданнях, або в самвидавській літературі. А ненормальність умов заважає віднайти істину, призводить до того, що навіть віднайдена істина залишається ненормальною: існуючи тільки для окремих, будучи „таємною“, вона викликає природний опір загалу…

Відсутність потрібного діалогу створює прекрасний ґрунт для перебільшення незгод, розбіжностей. Кожен із учасників мовчазної дискусії сприймається ніби через збільшуване скло. Людина, що має іншу позицію, сприймається протилежною стороною за… ворога!..

Гірко відчувати, що, забороняючи людям мати іншу позицію в житті, наше суспільство бере на себе відповідальність за їхню духовну чи фізичну смерть…

Страшно боляче і соромно думати про долю Валентина Мороза, заарештованого два місяці тому за написання кількох публіцистичних статей. Це якраз той приклад, коли людині відмовляють в існуванні. Бо що значить заборонити людині думати і висловлювати свої думки?..

…я прошу Вас — зробіть все для того, щоб можлива судова розправа над Валентином Морозом не стала новою ганьбою для кожного з нас»[544].

Звісно, Василь Стус не був «наївним» і прекрасно усвідомлював, що навіть цей, виважений за тоном, лист може бути трактований як «антирадянська аґітація й пропаґанда», але мовчати, дивлячись, як світ скочується у прірву, він не міг.

Саме цим зумовлена певна сюрреальність «Веселого цвинтаря», в якому світове божевілля досягає свого апогею. Буденна й сіра реальність патологій, маразм щоденного існування людей-функцій, які давно змирилися зі світом кривих дзеркал, що остаточно деформували не лише колись людські душі, а й саме життя — ось той гумус, з якого постає нова Стусова книжка. Світ цієї книжки всуціль без-небний, без-сонячний, без-людяний…

Я йшов за труною товариша й думав:

везе ж таки людям:

задер ноги і ніякого тобі клопоту,

востаннє блиснув білими стегнами покійника,

а світ хай собі ходить хоч на голові.

Та коли ми прийшли на цвинтар,

побачили стільки машин, фургонів, катафалків —

не те підступитися,

голови встромити немає де.

Стояла величезна черга за ямами.

Кожен намагався захопити шмат землі

(на руки давали 1,5x2 метри).

Наша черга була вісімсот шістдесят третя.

Де його було дочекатися,

коли полізло стільки горлохватів —

той інвалід першої групи,

в того право, в теї немовля на руках.

А той просто так — залляв од самого ранку сліпи

і суне, куди втрапить,

байдуже, за капустою чи по смерть.

Мали вже повертатися додому ні з чим.

Думаю собі: приїдемо назад

я й кину покійникові, як з кілочка,

буде тобі вилежуватись, уставай-но,

потерпи днів зо три зо чотири,

поки той плав спливе,

однак спішити — якого чорта?

Аж тут підступається до нас

баба з двома кошиками

(на цвинтарі випродовує городину)

вам ями треба питає

можу відступити свою

карбованців за сто п'ятдесят.

Воно можна знайти й дешевше,

але ж то тільки звання, що яма,

а в мене просто тобі перина —

і полежати й виспатись

там самому чи й з молодицею

(у баби весь металевий рот,

що називається — озброєна до зубів).

Я відразу збагнув, що це перекупка —

скуповує й перепродує ці ями,

але не торгуючись

вийняв з кишені гроші й віддав —

на, щоб ти землі сирої наїлась[545].

Не маючи найменшої надії на публікацію «Веселого цвинтаря», поет вільно експериментує з формою, зміщує й змішує стилі, нагромаджує образи й вибухає лірикою сюру («Марко Безсмертний», «Вертання»).

Дванадцять примірників збірки[546], якою, судячи з зізнання Василеві Захарченку, поет був не надто задоволений — «щось ніби