Гюстав Флобер - Виховання почуттів

і наказав збігати на вулицю Параді до Жака Арну й довідатись у воротаря, чи вдома пані. Тоді став на розі вулиці Ферм та вулиці Тронше, щоб стежити воднораз туди й туди. Вдалині, на бульварі, сунули якісь невиразні юрмища. Часом він розрізняв драгунський султан чи жіночий капелюшик і напружував зір, щоб роздивитись його. Якийсь хлопчина в лахмітті, що показував бабака в скриньці, всміхаючись, попросив у нього милостині.

Посильний у велюровій куртці вернувся. «Воротар не помічав, щоб вона виходила». Хто ж її затримав? Якби вона була хвора, воротар би сказав. Може, якийсь гість? Нема нічого простішого, як не прийняти його. Він ударив себе по лобі. «Ну й бовдур я! Всьому виною вуличні заворушення!» Це просте пояснення заспокоїло його. Потім він раптом подумав: «Але ж у її кварталі все спокійно». І лихі сумніви опали його знову. «А що, коли вона не прийде? Якщо вона пообіцяла, аби тільки спекатися мене? Ні! Ні! Певно, на заваді їй став якийсь незвичайний випадок, одна з тих подій, що їх годі передбачити. Але тоді б вона написала». І він послав слугу з мебльованих кімнат до себе додому, на вулицю Ремфор, узнати, чи нема листа.

Ніякого листа не приносили. Ця відсутність новин заспокоїла його.

Він почав гадати, ставлячи на кількість монет, навмання вихоплених із кишені, на прикмети перехожих, на масть коней, і коли призвістка була небажана, намагався не вірити їй. У нападі гніву на пані Арну він стиха лаяв її. Потім знемога доводила його до непритомності, й раптом знову оживала надія. Вона зараз появиться. Вона тут, у нього за спиною. Він обертався — нікого! Одного разу кроків за тридцять він помітив жінку такого самого зросту, одягнену, як і вона. Він наздогнав її — не вона! От уже й п'ята година! Половина на шосту, шоста! Запалили газові ліхтарі. Пані Арну не прийшла.

Минулої ночі їй приснилося, що вона давно вже стоїть на тротуарі вулиці Тронше. Вона очікувала чогось, чогось невиразного, а проте значного, і, сама не знаючи чому, боялася, щоб її не помітили. Але якесь лихе собача, розлютившись на неї, шарпало зубами її за поділ. Воно нападало й дзявкало дедалі голосніше. Пані Арну прокинулась. Дзявкання тривало. Вона прислухалась. Ті звуки линули із синової кімнати. Вона метнулася туди босоніж. То кашляв Ежен. Руки його палали, личко почервоніло, а голос зробився якийсь дивно хриплий. Дихання щохвилини ставало важче. Схилившись над ліжком, вона до самого ранку не зводила очей із хворого.

О восьмій ранку барабан національної гвардії сповістив пана Арну, що на нього чекають товариші. Він нашвидку одягнувся і вийшов, пообіцявши відразу ж зайти до лікаря, добродія Коло. До десятої добродій Коло не прийшов, і пані Арну послала по нього покоївку. Виявилося, що лікар у від'їзді, на селі, а юнак, який його заступав, пішов до хворих.

Еженова голова на подушці звисала набік, брови були нахмурені, ніздрі роздувалися; його бідолашне личко стало біліше за простирадло, а з горла з кожним подихом вихоплювалося свистіння, дедалі коротше, сухе, якесь ніби металічне. Кашель скидався на гавкання, що його витворюють картонні іграшкові собачки за допомогою грубого механізму.

Пані Арну охопив жах. Вона кинулась до дзвоників, кликала на допомогу, волала:

— Лікаря! Лікаря!

За десять хвилин з'явився літній добродій у білій краватці, із сивими, охайно підстриженими бакенбардами. Він довго розпитував про звички, вік і вдачу хворого малюка, потім оглянув йому горло, приклав до спини вухо і виписав рецепт. Спокійний вигляд цього чоловіка збуджував огиду. Він нагадував бальзамувальника. Їй хотілося побити його. Лікар сказав, що навідається ввечері.

Страшні напади кашлю невдовзі поновилися. Кілька разів хлопчик раптом поривався схопитись. Од судоми грудні м'язи напружувались, і коли він дихав, живіт ходив, як від швидкого бігу. Потім він знову падав, відкинувши голову назад і широко відкривши рота. Пані Арну з безмірною завбачливістю намагалася змусити його проковтнути сироп іпекакуани, керметизовану мікстуру, що були в склянках. Але він одштовхував ложку і стогнав кволим голосом. Здавалося, що він силкується видихнути якісь слова.

Час од часу вона перечитувала рецепт. Зауваження до нього лякали її — а раптом в аптеці помилилися! Власна безпорадність вкидала її у відчай. Надійшов помічник пана Коло.

Це був досить скромний юнак без достатньої практики, що не приховував свого враження. З остраху, щоб не припуститися якоїсь хиби, він спершу вагався, аж нарешті приписав лід. Його довго не могли знайти. Пузир із кусочками льоду продерся. Хворому довелося перемінити сорочку. Вся ця халепа викликала новий напад кашлю, ще страшніший.

Хлопчик намагався розірвати комір сорочки, неначе хотів забрати те, що душило його; він дряпав стіну, хапався за заслону ліжка, шукаючи опори, щоб зітхнути. Лице його вже було синє, і все тіло, мокре від холодного поту, здавалося, схудло. Розгублені очі з жахом втупились у матір. Він охопив руками її шию і розпачливо повиснув на ній, а вона, тамуючи ридання, шептала йому ніжні слова:

— Так, любове моя, мій ангеле, скарбе мій!

Потім він утих.

Вона розшукала його іграшки, полішинеля, малюнки і розклала їх на ковдрі, щоб розважити його. Вона пробувала навіть співати.

Вона заспівала пісню, якою колись заколисувала його, сповивши на цьому ж таки стільчику, оббитому килимчиком. Та раптом по всьому його тілу пробігла дрож, неначе хвиля під ударом вітру; очі викотились; вона подумала, що він умирає, і відвернулася, щоб не бачити.

За хвильку вона переборола себе й глянула. Він був іще живий. Минали години, важкі, похмурі, нескінченні, повні розпуки; і кожна хвилина була для неї хвилиною агонії. Кашель, від якого шарпалися Еженові груди, підкидав його, ніби хотів розбити; нарешті він виригнув щось дивне, схоже на сувій пергаменту. Що б воно могло бути? Вона уявила собі, що то шматок кишки. Але тепер він став дихати вільно, рівномірно. Це показне полегшення настрахало її найбільше; вона, опустивши руки, стояла, неначе скам'яніла, утупившись в одну точку, аж тут увійшов пан Коло. Дитя, за його словами, було врятоване.

Спершу вона не зрозуміла його й примусила повторити цю фразу. Чи це не саме лиш утішання, узвичаєне серед лікарів? Тільки ж пан Коло пішов зовсім спокійний. Тоді вона відчула таку полегкість, ніби мотузки, що стягували їй серце, розв'язалися.

— Врятований! Невже правда?

Несподівано майнула думка про Фредеріка, виразна, безжальна. Це було застереження самого неба. Але Господь у своєму милосерді не захотів її скарати нещадно! А віддалася б вона тій любові безоглядно, якої кари довелося б їй зазнати