Анджей Сапковський - Сезон гроз

продовжила Літта. — Б’юся об заклад, що твоя фантазія відразу ж запрацювала. Зізнайся, ти відразу зв’язала мій благословенний стан з… Ой, не гримась, не гримась. До тебе напевно доходили звістки, плітки розходилися як кола по воді. Але будь спокійною, в цих поголосах нема й крихти правди. Шансів завагітніти в мене не більше, ніж у тебе, тут все без змін. А з твоїм відьми́ном у мене були виключно ділові взаємини. Професійні справи. Нічого більше.

— Ах.

— Юрба, от як юрба, обожнює плескати язиком. Побачать жінку з мужчиною, одразу ж зроблять з цього любовну аферу. Зізнаюся, відьми́н доволі часто бував у мене. І справді, нас часто бачили разом в місті. Але йшлося, ще раз запевню, винятково про справи.

Єнніфер відклала келих, сперла лікті об поверхню стола, склавши долоні дашком. І глянула рудоволосій чарівниці в очі.

– Primo – Літта ледь кашлянула, але не спустила погляду, — я б ніколи такого подрузі не зробила.. Secundo, твій відьми́н зовсім мною не зацікавився.

— Не зацікавився? — Єнніфер звела брови. — Справді? Як це пояснити?

— Може, — Корал злегка усміхнулася, — його перестали цікавити жінки поважного віку? Незалежно від їхнього теперішнього вигляду? Може, воліє справді молодих? Мозаїк! Будь ласка, підійди до нас. Тільки глянь, Єнніфер. Квітуча молодість. І донедавна невинність.

— Вона? — здригнулася Єнніфер? — Він з нею? З твоєю ученицею?

— Ну, Мозаїк. Будь ласка. Розкажи нам про свою любовну пригоду. Ми з цікавістю послухаємо. Обидві обожнюємо романтичні історії. Розповіді про нещасливе кохання. Чим нещасливіше, тим краще.

— Пані Літто… — Дівчина, замість почервоніти, зблідла як труп. — Прошу… Ти ж мене вже за це покарала… Скільки можна карати за ту саму провину? Не змушуй мене…

— Розповідай!

— Облиш, Корал, — махнула рукою Єнніфер. — Не муч її. Крім того, мені зовсім не цікаво.

— Я в це ніскільки не вірю, — Літта Нейд злобно усміхнулася. — Але гаразд, дівчину я прощаю, справді, я вже їй визначила кару, вибачила провину і дозволила продовжувати науку. І вже мене не розважає те, як вона бурмоче свої визнання. Коротко кажучи: завернула собі голову відьми́ном і втекла з ним. Коли ж вона йому обридла, він її попросту кинув. Певного ранку прокинулася сама. За коханцем постіль остигла і слід пропав. Пішов, бо мусив. Щез, як дим. Розвіяний вітром.

Мозаїк, хоч це видавалося неможливим, ще більше зблідла. Її руки затремтіли.

— Залишив квіти, — тихо промовила Єнніфер. — Китичку квітів. Правда?

Мозаїк підняла голову. Але не відповіла.

— Квіти і лист, — повторила Єнніфер.

Мозаїк мовчала. Але на її обличчя поступово повертався рум’янець.

— Лист, — сказала Літта Нейд, пильно дивлячись на дівчину. — Про лист ти мені не казала. Навіть не згадала.

Мозаїк стиснула губи.

— То це тому, — на вигляд спокійно закінчила Літта. — То це тому ти повернулася, хоча могла очікувати суворої кари, куди суворішої, ніж та, яка тобі дісталася насправді. Це він наказав тобі повернутися. Інакше ти б не верталася.

Мозаїк не відповіла. Єнніфер теж мовчала, накручуючи на палець чорне пасмо. Раптом підняла голову, глянула дівчині в очі. І всміхнулася.

— Він наказав тобі повернутися до мене, — промовила Літта Нейд. — Наказав повернутися, хоча міг собі уявити, що тебе може чекати з мого боку. Зізнаюся, я цього від нього не очікувала.

Фонтан плюскотів, пахнув мокрим камінням. Пахли квіти, пах плющ.

— Він мене здивував, — повторила Літта. — Я цього від нього не очікувала.

— Бо ти не знала його, Корал, — спокійно відповіла Єнніфер. — Ти взагалі його не знала.

What you are I cannot say;

Only this I know full well –

When I touched your face today

Drifts of blossom flushed and fell.

Розділ двадцятий

Стаєнний служник вже звечора дістав півкоруни, отож коні чекали осідлані. Горицвіт позіхав і почухував карк.

— О боги, Геральте… Дійсно мусимо так рано? Адже ще темно…

— Не темно. Те, що треба. Сонце зійде найпізніше за годину.

— Аж за годину, — Горицвіт виліз на сідло валаха. — А я б ту годину краще поспав…

Геральт вискочив на кульбаку, трохи подумавши, вручив стаєнному ще півкоруни.

— Серпень, — сказав. — Від сходу до заходу сонця близько чотирнадцяти годин. Я б хотів за цей час від’їхати якнайдалі.

Горицвіт позіхнув. І немов щойно помітив неосідлану кобилу в яблуках, що стояла у стійлі за перегородкою. Кобила мотнула головою, наче бажаючи про себе нагадати.

— Зараз, — зреагував поет. — А вона? Мозаїк?

— Вона далі з нами не їде. Ми розлучаємося.

— Як це? Не розумію… Може, зволиш пояснити…

— Не можу. Не зараз. В дорогу, Горицвіте.

— Ти дійсно знаєш, що робиш? Цілком розумієш наслідки?

— Ні. Не цілком. Ні слова більше, я не хочу про це говорити. Поїхали

Горицвіт зітхнув. Підігнав валаха. Оглянувся і ще раз зітхнув. Будучи поетом, мав право зітхати доволі.

Заїзд «Таємний шепіт» дуже гарно виглядав на тлі ранкової зорі, в туманному світлі передсвітання. Немов потопаючий у мальвах, обвитий диким виноградом і плющем дім чарівниці, лісова святиня таємного кохання. Поет замислився.

Зітхнув, позіхнув, кашлянув, сплюнув, закутався у плащ, підстьобнув коня. Через ці кілька хвилин задуми відстав. Геральта ледве видно було у напівтемряві.

Відьми́н їхав швидко. І не оглядався.

* * *

— От, прошу, вино, — корчмар поставив на столі фаянсовий жбан. — Яблучне з Ривії, як замовляли. Жінка просила спитати, як знаходите свининку.

— Знаходимо її серед каші, — відповів Горицвіт. — Час від часу. Але не так часто, як хотілося б.

Як повідомляла барвиста вивіска, корчма, куди вони добралися наприкінці дня, звалася «Під вепром і оленем». Але це й була єдина дичина, пропонована закладом, в меню вона не значилась. Тутешньою фірмовою стравою була каша з кусками жирної свинини і густим цибульковим соусом. Горицвіт з принципу трохи покрутив носом на їжу, — як він вважав, надто плебейську. Геральт не нарікав. Свинині нічого не бракувало, соус був стерпним, каша доварена — а це останнє рідко вдавалося кухаркам з придорожніх корчем. Могло бути гірше, тим паче, що вибір мали обмежений. Геральт вперся за день здолати якомога більшу відстань і не хотів зупинятися у тих заїздах, які вони проминали раніше.

Як виявилося, не