Анджей Сапковський - Сезон гроз

Подолавши вже спокійне, хоч дуже завалене плаваючим сміттям гирло ріки, на рейд виходила шхуна «Пандора Парві», під повними вітрилами, як на параді. Натовп вітав її.

Геральт допоміг встати Мозаїк. На дівчині теж небагато одягу залишилось. Горицвіт подав їй плащ накритися. І значущо кашлянув.

Перед ними стояла Літта Нейд. З лікарською сумкою на плечі.

— Я повернулася, — сказала, дивлячись на відьми́на.

— Ні, — заперечив він. — Ти пішла.

Вона глянула на нього. Холодними чужими очима. А потім стала пильно вдивлятися у щось дуже далеке, розміщене дуже далеко за правим плечем відьми́на.

— Ти хочеш так це розіграти, — холодно констатувала. — Таку згадку залишити. Що ж, твоя воля, твій вибір. Хоча ти міг вибрати менш патетичний стиль. Тоді бувай. Я йду допомогти пораненим і потерпілим. Ти, очевидно, не потребуєш моєї допомоги. Ані мене самої. Мозаїк!

Мозаїк похитала головою. Взяла Геральта під руку. Корал пирснула.

— Ах, так? Ти хочеш так? В такий спосіб? Що ж, твоя воля. Твій вибір. Прощай.

Повернулася і пішла.

* * *

У натовпі, який почав громадитися на терасі, з’явився Фебус Равенґа. Мусив бути учасником рятункових дій, бо мокре вбрання висіло на ньому в клаптях. Якийсь послужливий посередник підійшов і подав йому капелюха. Точніше, те, що від нього залишилося.

— Що тепер? — спитав хтось з натовпу. — Що тепер, пане раднику?

Равенґа глянув на них. Довго дивився. Потім випрямився, взяв капелюха і одягнув його на голову.

— Поховати померлих, — сказав. — Потурбуватися про живих. І братися за відбудову.

* * *

Вдарив дзвін на кампанілі. Наче хотів похвалитися, що вцілів. Що, хоч багато змінилося, то все ж певні речі є незмінними.

— Ходімо звідси. — Геральт встав, витягнув з-за коміра мокрі водорості. — Горицвіте? Де мій меч?

Горицвіт захлиснувся, вказуючи порожнє місце під муром.

— Щойно… Хвилину тому були тут! Твій меч і твоя куртка! Вкрали! Матір їхню за ногу! Вкрали! Гей, люди! Тут був меч! Прошу віддати! Люди! Ах ви, курчі сини! Щоб вас покрутило!

Відьми́нові раптом стало погано. Мозаїк його підтримала. Зійшов я на пси, подумав. Зійшов я на пси, раз дівчата мусять мене підтримувати.

— Досить з мене цього міста, — сказав. — Досить всього, чим є це місто. І що воно собою являє. Ходімо звідси. Якнайшвидше. І якнайдалі.

Інтерлюдія

Дванадцятьма днями пізніше

Фонтан тихенько плюскотів, цембровиння пахло мокрим камінням. Пахли квіти, пах плющ, що вився по стінах патіо. Пахли яблука на підносі на мармуровій поверхні столика. Два келихи запітніли від охолодженого вина.

За столиком сиділи дві жінки. Коли б випадково поблизу опинився хтось мистецьки вразливий, художньої фантазії повний і до ліричних алегорій здібний, не мав би він проблеми з представленням обох. Вогненно-руда Літта Нейд у циноборово-зеленій сукні була як вересневий захід сонця. Єнніфер з Венгербергу, чорноволоса, одягнена в композицію чорного й білого, нагадувала грудневий ранок.

— Більшість сусідніх вілл, — обірвала мовчання Єнніфер, — зруйновані лежать біля підніжжя крутосхилу. А твоя цілісінька. Навіть жодна черепиця не впала. Щасливиця ти, Корал. Обдумай, раджу, участь в лотереї.

— Жерці, — всміхнулася Літта Нейд, — не назвали б це щастям. Сказали б, що це захист богів і небесних сил. Боги охороняють справедливих і захищають цнотливих. Нагороджують достойних і праведних.

— Звичайно. Нагороджують. Якщо схочуть і якщо саме є поблизу. Твоє здоров’я, подруго.

— Твоє здоров’я, подруго. Мозаїк! Налий пані Єнніфер. Її келих порожній.

— Що ж стосується вілли, — Літта поглядом провела Мозаїк, — то вона продається. Продаю, бо… Бо мушу звідси вибратися. Клімат Кераку перестав мені сприяти.

Єнніфер звела брови. Літта не змусила її довго чекати.

— Король Віраксас, — промовила з ледь помітною гіркотою, — розпочав своє панування істинно королівськими едиктами. Primo, день його коронації оголошується в Кераку державним святом і днем, вільним від праці. Secundo, оголошується амністія… для кримінальних, політичні сидять як сиділи, без права на побачення і листування. Tertio, на сто процентів збільшуються мита і портові сплати. Quarto, на протязі двох днів всі нелюди й метиси, які шкодять господарству і відбирають роботу у чистокровних людей, повинні покинути Керак. Quinto, в Кераку заборонені будь-які заняття магією без дозволу короля, магікам не дозволено володіти землею і нерухомістю. Чародії, що мешкають в Кераку, повинні позбутися нерухомості і здобути ліцензію. Або покинути королівство.

— Чудовий доказ вдячності, — пирснула Єнніфер. — А була чутка, що це чародії підсадили Віраксаса на трон. Що це вони організували і фінансували переворот. І допомогли йому захопити владу.

— Чутка правдива. Віраксас щедро віддячився Капітулу, саме з цією метою піднімає мито і розраховує на конфісковане майно магіків та нелюдів. Едикт стосується особисто мене, жоден інший чародій не має дому в Кераку. Це помста Ільдіко Брекль. І відплата за медичну допомогу тутешнім жінкам, яку радники Віраксаса визнали аморальною. Капітул міг би натиснути на короля у моїй справі, але не зробить цього. Капітулу мало здобутих від Віраксаса торгових привілеїв, паїв у корабельні та морських спілках. Вимагає більшого і не має наміру ослаблювати свої позиції. Отож мені, визнаній persona non grata, доведеться емігрувати в пошуках нових лісів та пасовиськ.

— Що, як я думаю, ти зробиш без особливого жалю. Під теперішнім урядуванням Керак, схоже, не матиме великих шансів у конкурсі на найприємніше місце під сонцем. Продаш цю віллу, купиш іншу. Хоча б у Лірії, в горах. Лірійські гори тепер в моді. Чимало чародіїв перебралося туди, бо й гарно, і податки помірковані.

— Я гір не люблю. Волію море. Боятися нічого, якусь пристань знайду без великих зусиль — завдяки моїй спеціальності. Всюди є жінки і всі мене потребують. Пий, Єнніфер. Твоє здоров’я.

— Припрошуєш мене, а сама ледь губи змочила. Чи ти нездужаєш? Виглядаєш не найкраще.

Літта театрально усміхнулася.

— Останні дні видалися тяжкими. Палацовий переворот, та страшна буря, ах… Крім того, ранкова нудота… Знаю, після першого триместру минеться. Але ж це ще цілих два місяці…

В тиші, яка запанувала, можна було почути дзижчання оси, що кружляла над яблуком.

— Ха, ха, — обірвала тишу Корал. — Я пожартувала. Жаль, що ти не бачиш власної міни. Я тебе підманула. Ха, ха.

Єнніфер глянула вгору, на оброслий плющем верх стіни. І довго до нього придивлялася.

— Я тебе підманула, —