Ю. Несбе - Сніговик

назовні. Цього цілком досить, щоб у вас з’явився мотив для вбивства тих людей, які могли про це розповісти: матерів дітей та Ідара Ветлесена. Логічно?

– Я… – Стьоп замовк.

– Ви?…

– Я більше нічого не скажу. – Стьоп одвернувся, поклавши голову на руки. – Розмовляйте з Кроном.

– Чудово, – відповів Харрі.

Часу залишалася зовсім крихта. Останній, короткий удар. Але міцний.

– Я так їм і розповім.

Харрі чекав. Стьоп так само не рухався, але раптом підвів голову:

– Кому це «їм»?

– Журналістам, певна річ, – недбало кинув Харрі. – Вони ж нас нині допитуватимуть, хіба ні? Це ж справжня сенсація!

У погляді Стьопа щось блиснуло.

– Це ви про що? – запитав він, але з голосу вчувалося, що відповідь він і так знає.

– Відома людина гадала, що потішиться з юною дамою у себе на квартирі, але потім ролі змінилися, – сказав Харрі, розглядаючи картину за спиною Арві. На ній була зображена оголена жінка, яка балансувала на канаті. – Вона вмовила його надягнути маску поросяти під тим соусом, що це ніби сексуальна гра. Ось у такому вигляді його поліція і знайшла: у власній ванні, голого, ридав ридма.

– Ви не можете так вчинити! – вирвалося у Стьопа. – Це… Це порушує закон про збереження таємниці особистого життя!

– Ну, – відповів Харрі, – якщо це щось і порушує, то швидше за все ваш блискучий імідж, Стьопе. Аж ніяк не закон, навіть навпаки, допомагає закону.

– Навпаки? – майже закричав Стьоп. Зуби в нього вже перестали цокотіти, обличчя прибрало нормального кольору.

Харрі кашлянув:

– Мій єдиний капітал та засіб виробництва – моя особиста незалежність. – Харрі зачекав трохи, аби Стьоп устиг впізнати свої власні слова. – А оскільки я поліцейський, це, окрім іншого, означає, що я маю постійно тримати громадськість в курсі будь-якої інформації, розголошення якої не завадить розслідуванню.

– Ви не можете так вчинити… – видушив із себе Стьоп.

– Можу і вчиню, – відповів Харрі.

– Але це… розчавить мене!

– Ну, мені здається, «Ліберал» щотижня розчавлює когось на своїй першій шпальті.

Стьоп, наче риба на піску, відкривав та закривав рот.

– Звісно, – продовжив Харрі, – навіть у людини цілком незалежної бувають компроміси.

Стьоп подивився на Харрі загнаним поглядом.

– Я вважаю, ви розумієте, – сказав Харрі і зробив паузу, наче підшукуючи потрібні слова, – це мій обов’язок – використати ситуацію в інтересах слідства.

Стьоп знехотя кивнув.

– Почнемо з Бірти Беккер, – сказав Харрі. – Як ви познайомилися?

– Вважаю, на цьому слід скінчити розмову, – пролунав голос від дверей.

Стьоп та Харрі одночасно обернулися: адвокат Юхан Крон, вочевидь, устиг прийняти душ, поголитися й одягти чисту сорочку.

– Гаразд, – відповів Харрі, знизуючи плечима, і гукнув: – Гольме!

У дверях позаду Крона з’явилося веснянкувате обличчя Бйорна Гольма.

– Зателефонуй Одіну Наккену до редакції, – пояснив Харрі і повернувся до Стьопа: – Нічого, якщо позичені речі я вам поверну увечері?

– Заждіть, – простогнав Стьоп.

У кімнаті стало тихо. Арве Стьоп щосили потер долонями чоло, наче прискорюючи хід думок.

– Юхане, – вимовив він нарешті, – іди. Я сам упораюся.

– Арве, – застережно мовив адвокат, – гадаю, тобі не варто…

– Повертайся додому, Юхане, і лягай спати.

– Я твій адвокат і мушу…

– Як мій адвокат ти зараз стулиш пельку і підеш геть! Ясно?

Юхан Крон спочатку гордо випростався, зібравши у кулак рештки самолюбства, але побачивши обличчя Стьопа, коротко кивнув, розвернувся й вийшов.

– На чому ми зупинилися? – безсило відкинувся на подушку Арві.

– На самому початку, – відповів Харрі.

Розділ 27

День двадцятий. Початок

Уперше Арве Стьоп побачив Бірту Беккер на так званому семінарі «з посилення мотивації», куди керівники відправляли своїх співробітників на «турбонаддув», тобто на лекцію, яка мала їх надихнути на ще більш активну працю. Згідно з досвідом самого Стьопа, усі лектори поділялися на три категорії: ділові люди, які досягли успіху, але не мали надто свіжих ідей; спортсмени-медалісти, які виявили велику майстерність у нікому невідомому виді спорту, та альпіністи, які якось видерлися на гору, спустилися з неї і тепер усім про це розповідають. Спільним для всіх було тільки те, що успіх робив їх в очах інших осередком якоїсь особливої волі та високих моральних якостей. Вони були «мотивовані». І це мало мотивувати решту.

Арве Стьоп зазвичай виступав останнім: його використовували як наживку, щоб людям захотілося прийти на семінар. Отож під кінець він добре розібрався, хто є хто, зрозумів, що всі доповідачі – набундючені Нарциси, поділив їх на ті ж таки три категорії і вирішив, що сам він належить до першої: «успіх є, оригінальних ідей – нема». Гроші, заплачені за семінар, було викинуто на вітер: більшість слухачів ніколи не досягне особливих успіхів, бо – щасливі! – вони не мають патологічної необхідності у чужому схваленні, на яку страждають люди, котрі знаходяться на сцені. Включаючи його самого. Причиною його успіху, як він сам тоді сказав, слід вважати те, що батько ніколи особливо ним не цікавився, тому Стьоп був змушений шукати любові та схвалення в інших і став би актором або музикантом, якби мав хоч якийсь талант у цій царині.

Пройнята нудьгою публіка почала сміятися й прониклася до лектора симпатією. А закінчиться це все – Стьоп знав напевне – повним захопленням. Тому він стояв і сяяв. Сяяв, адже всі присутні бачили, що він таки досяг чогось у житті. На завершення він повідав, що удача – головна складова успіху, з посмішкою схарактеризував власний талант, довірливо повідомивши, що завдяки нездарності та ліні, які панують у норвезькому суспільстві, досягти успіху може навіть посередність.

Наприкінці йому вже аплодували стоячи.

А він посміхався, поглядаючи на темноволосу красуню у першому ряду, яку, як потім з’ясувалося, звали Бірта. Він звернув на неї увагу відразу, щойно увійшов до залу. Він був упевнений, що поєднання стрункої постави та пишних грудей зазвичай вказує на наявність силікону, але Стьоп не заперечував проти жіночих хитрощів у царині краси. Лак для нігтів чи силікон – яка, зрештою, різниця?

Коли аплодисменти переросли в овацію, він демократично опустився зі сцени до залу й пройшов уздовж першого ряду, потискаючи слухачам руки. Жест, звісно, ідіотичний, що більше підійшов би якомусь кандидату в американського президента, але йому на це було начхати, Стьопу навіть подобалося епатувати публіку. Він зупинився біля темноволосої жінки, яка дивилася на нього, палаючи рум’янцями від збудження. Він простягнув руку, а вона зробила реверанс, наче він був королівською особою, і Стьоп поклав до її долоні свою візитівку під час люб’язного рукостискання. А ще він побачив на її пальці обручку.

Обручка була матова, а рука – бліда й