Енн Тайлер - Блакитне мереживо долі

відтирати і довбати — це може зайняти тижні, але ж якісь сліди все одно залишаться. Маленькі цятки блакитного будуть тут вічно! Може, для когось вони будуть непомітні, але для Джуніора — очевидні.

У нього перед очима промайнули ніби кадри зі стрічки: він пробує один метод за іншим, консультується з експертами, не спить уночі, як божевільний намагається знайти хитрі рішення. Закінчиться тим, що він вирішить покласти заново всю доріжку. А інакше він назавжди залишиться позначеним цим клеймом — блакитним кольором шведського відтінку.

Лінні йшла до будинку, гордо вирівнявши спину і піднявши голову. Мала такий невинний і безтурботний вигляд. Навіть не обернулася подивитися, що там із ним.

Чому він не залишив її на вокзалі тієї ночі? Вона впоралася б і без нього! Чудово влаштувалася б де завгодно.

Вона хотіла отримати його — і їй вдалося це без особливих зусиль. Вона сама витримала п’ять років публічного приниження. Без проблем проїхала потягом довгий шлях із величезною кількістю пересадок і знайшла його у місті за дві секунди. Він бачив, як вона витягує шию в очікуванні пікапу; бачив, як дзвонить у двері жінкам із валізою і його вузликом; бачив, як сміється на кухні з Корою Лі. Вона схопила і витягла його життя, як светр із води після прання, — розклала і заново надала форми. Мабуть, він має бути вдячний.

Редкліф впав, але сам піднявся, Меррік бігла вперед.

— Почекайте, — крикнув Джуніор.

Усі зупинилися і повернулися до нього. Він прискорив кроки, щоб наздогнати їх. Співали пташки, літали маленькі метелики, і сонце світило на них. Він підійшов до Лінні і міцно взяв її за руку. Учотирьох вони піднялися сходами і пройшли через ґанок. Джуніор відкрив двері — і вони увійшли до будинку. Їхнє життя починалося тут.

Частина четверта

Шпулька блакитних ниток

14

Багато років тому, коли діти були ще маленькими, Еббі започаткувала традицію: кожного жовтня вивішувати уздовж ґанку привидів. Їх було шість — із головами з білих гумових м’ячиків, обтягнутих прозорою марлею, що звисала майже до підлоги і колихалася від вітру. Через це фасад будинку виглядав містично, здавалося, ніби він літає над землею. У Геллоуін дітям, які приходили за цукерками, доводилося відбиватися від прозорої тканини. Старші діти сміялися, а молодші лякалися, особливо у вітряний вечір, коли марля піднімалася, кружляла і обмотувалася навколо них.

Діти Стіма просили повісити привидів і цього року, але Нора сказала: «Геллоуін аж у середу, до того часу нас тут уже не буде».

Вітшенки виїжджали з будинку у неділю — у цей день звільнялася квартира Реда. Планувалося, що до початку робочого тижня вони всі облаштуються на нових місцях.

Але Ред почув і вигукнув:

— Та чого, повивішуйте тих привидів, якщо діти просять! Це ж востаннє! А у понеділок робітники їх познімають.

— Ура! — зраділи хлопці.

Нора розсміялася і, прийнявши поразку, розвела руками.

Привидів дістали з горища, де вони лежали у коробках з-під паперових рушників, а потім Стім заліз на драбину і розвісив їх на гачки на ґанку. Зблизька привиди були замурзаними. Настав час змінити «одяг», але зараз ніхто не мав на це часу.

Те, що забирали з будинку Аманда і Дженні, їхні чоловіки вже перевезли, а речі Стіма стояли у кутку в їдальні. Коробку Денні віднесли до нього в кімнату, але він заявив, що зможе взяти її з собою у потяг.

— Відправимо поштою, — вирішила Дженні.

— Або, може, хтось із вас забере, — сказав Денні.

Тож поки її ніхто не чіпав.

Деякі речі ще залишилися на горищі і у підвалі (більшість із них потрібно було викинути), а у цілому будинок був таким порожнім, що луна йшла. Диван і крісло стояли на голій підлозі у вітальні, вони переїжджали разом із Редом у нову квартиру. Обідній стіл віддали у комісійку, а кухонний, маленький і простенький, поки стояв на своєму місці — його теж забирав Ред. Меблі великого розміру виносили через передні двері (через кухню це було важко зробити), і щоразу для цього прибирали довгі хвости двох центральних привидів і закріпляли збоку. Але все одно Денні, чи Стім, чи хтось інший, хто виносив меблі, потрапляв у пастку — заплутувався у марлі і лаявся, намагаючись вивільнитися: «Якого дідька розвісили зараз…». Але зняти їх ніхто не пропонував.

* * *

Останнім часом уся сім’я постійно говорила про те, який хороший помічник Денні — і що ж він зробив? У суботу ввечері повідомив, що вранці їде.

— Вранці? — здивовано запитала Дженні. Мешканці будинку на вулиці Боутон вечеряли у неї вдома, оскільки весь посуд був уже спакований. Дженні щойно поставила буженину перед Г’ю, щоб він її розрізав. Вона плюхнулася на стілець, не знімаючи рукавиць.

— Але тато вранці переїжджає!

— Так, і мені дуже шкода, — відповів Денні.

— А Стім увечері!

— А що я можу зробити? — сказав Денні всім. — Наближається ураган, і це все змінює.

Сім’я була здивована. Про ураган постійно говорили у новинах, але очікувалося, що він їх не зачепить і піде на північ.

— Зазвичай люди тікають від урагану, а не їдуть до нього, — сказав Г’ю, чоловік Дженні.

— Так, але мені потрібно переконатися, що вдома все гаразд, — сказав Денні.

На мить усі приголомшено замовкли і у повітрі зависла тиша. Слово «дім» для них усіх не в’язалося з Нью-Джерсі, і, як вони вважали досі, і для Денні теж. Дженні закліпала і відкрила рот, щоб щось сказати, але слів поки не знаходила. Ред обвів усіх здивованим поглядом, було незрозуміло, чи він почув, що сказав Денні. Першою заговорила Деббі.

— Дядьку Денні, ти казав, що твої речі складені у гаражі.

— Так, — відповів Денні, — у моєї хазяйки у гаражі. Але вона самотня жінка, і я не можу залишити її напризволяще у складний час.

— А ти можеш побути тут хоча б до того, доки тато не переїде?

— Канал погоди передає, що потяги можуть зупинити завтра ввечері, і тоді я тут застрягну.

— Застрягнеш? — ображено повторила Дженні.

— Передають, що можуть перекрити залізничне сполучення на всьому північно-східному коридорі.

— Добре, — сказав Ред і глибоко зітхнув, — я правильно зрозумів: ти плануєш вранці поїхати?

— Саме так.

— До того, як я переїду у нову квартиру?

— Боюся, що так.

— Як же тоді бути з моїм комп’ютером? — запитав Ред.

— А що з ним? — не зрозумів Денні.

— Я думав, ти налаштуєш мені Wi-Fi. Ти ж знаєш, я у цьому зовсім не тямлю. Що як у мене не вийде під’єднатися? Раптом мій комп’ютер завередує і не захоче працювати у новій квартирі? І на екрані висвітиться: «Підключення до мережі відсутнє» і з’явиться цей дурний м’ячик, що крутиться, крутиться і не зникає? Що як воно не підключиться?

Ред звертався не лише до Денні, а до всіх, дивлячись на них переляканими очима.

— Тату, послухай, — сказав Денні, ― Г’ю Аманди розбирається у комп’ютерах краще від мене.

— Хто? Я? — здивовано озвався Г’ю.

Ред усе ще стривожено дивився на них. Тоді Нора