Метьюз Джейсон - Червоний горобець

— Не старайся, — сказав Бенфорд. — Шийному м’язу гаплик. Удар розірвав спинний мозок. Авульсія.

— Що ви, в біса, мелете? — сказав Нейт, чиї руки вже почали тремтіти.

— Авульсія. Ти перебив їй шию.

Нейт витер обличчя.

— Прекрасно. Спиніть мене, поки я не вбив ще когось.

— З тобою все гаразд? — спитав Бенфорд.

— Ага, дякую за підтримку. Ваш відхід сходами дозволив мені виграти трохи часу. — Нейт встав і кинув кочергу на підлогу. — І що ми тепер робитимемо?

— Я знайшов графік передач, — сказав Бенфорд. — Треба знайти її ноутбук і шифрувальну карту. Подивись у сумці. Певно, вона виходила на зв’язок через захищене інтернет-з’єднання. Я знайшов це і ще графік прийому громадян. А ти?

— Схему якихось деталей у шухляді. Треба перерити тут усе.

— Та ну до біса, — сказав Бенфорд. — Забираймо те, що знайшли, і зараз же викликаймо ФБР. Хай понишпорять тут зі щипчиками й пакетиками. А потім нехай пояснять, як не помітили іноземного агента у себе на задньому подвір’ї. І можуть запхати своє старшинство собі у сраку.

Бенфордів вершковий соус із хроном

Зготувати бешамель помірної густини; додати вершкове масло, діжонську гірчицю й натертий свіжий хрін за смаком. Заправити меленим чорним перцем і червоним винним оцтом. Подавати охолодженим.

26

У Москві надходило літо; обличчя їй пригрівало сонце. Домініка почала роботу над «спеціальним проектом» у Департаменті операцій в Америці, під керівництвом генерала Корчного. Невдовзі після її переведення генерал відвів її вбік і повідомив, що вони — сам генерал і Домініка — поїдуть у відрядження. Генерал сказав, що їм наказано прийти до першого заступника директора впродовж години для обговорення деталей.

Домініка знала, що обманює генерала Корчного, використовуючи операцію як прикриття для поїздки за океан, щоб вийти на зв’язок з американцями. Вона любила й поважала генерала — він був професіоналом і дуже допомагав їй — і подумала, що зараз використовує порядну людину так само, як раніше її використовували інші. Її ноги вже також почали грузнути в нечистотах цієї вигрібної ями. Але нічого з цим не вдієш, сказала вона собі. Доведеться зрадити його довіру.

Знову нагору до дядька Вані? Вона залюбки погляне йому просто в обличчя. Допити у Лефортові так і не розкрили її секрету. Домініка Єгорова була агентом ЦРУ в СВР, а того ніхто й не знав. Вона вплинула на дядька Ваню, щоб той повернув її у справу проти Нейта. Тож віднині вона звітуватиме про близький успіх, налагодить нові контакти й матиме більше закордонних поїздок. Таємний агент знову діє.

Чому її так лихоманить? Американці розуміють її. Вони відразу ж упізнали цю її zhazhdat — спрагу отримати цей секрет, через ту владу, яку він їй надавав. Пурпурова хмаринка Нейта, і пурпурова хмаринка Bratok, і лазурове гало Форсайта, всі такі щільні й дорогі — вони розуміють її краще, ніж співвітчизники.

Вона достоту не знала, якими є її почуття до Нейта. Думки про нього, поки вона була у в’язниці, допомогли їй пережити кабінети й тюремні коридори. Вона намагалася не згадувати про ту єдину ніч, яку вони провели разом, і сама гадала, чи думає він про неї. Здебільшого він поводився з нею, як з агентом, з ресурсом. Чи бодай колись він вбачав у ній жінку? Чи не байдуже йому до неї, Домініки?

Їй треба було побачити їх, всіх їх, американців, а передо­всім — Нейта. Відправити їм повідомлення з Москви було страшенно ризиковано. В Управлінні контррозвідки вже точно час від часу наглядатимуть за нею, перевірятимуть. Так завжди роблять з реабілітованими. Проте, маючи доступ до закордонних поїздок, вона може й почекати.

Настав час іти нагору. Вони поїхали ліфтом разом, мовчки. Їй подобався сивочолий шпигун біля неї, невеличкий простір між ними був сповнений темно-бузковим духом, заспокійливим і стабільним. Вона знала, що за батьківською усмішкою ховаються досконалі навички розвідки, гострий розум, непохитний патріотизм. Як така порядна, розумна людина стільки років протрималася у Службі? Звідки він черпає силу? Домініка не плекала жодних ілюзій, що цей старий професіонал не помітить найменшого її хибного кроку. Треба бути з ним обачнішою.

Вони разом рушили уздовж встеленого килимом коридору, який так добре знала Домініка, минули галерею, оздоблену олійними портретами директорів. Ці сірі кардинали витріщалися на неї, поки вона йшла. «Цього разу тобі вдалося втекти», — здавалося, казали вони їй. «Ми стежимо за тобою», — гукали вони їй услід, коли вона минала їх, а вони не спускали з неї своїх поглядів.

Коли вони прибули до кабінету начальника, Корчной оглянув її обличчя й відчинив двері. Він помітив у ній емоцію, відчув, як вона наїжачилась. «І як це приборкати?» — подумав він. Вони увійшли до кабінету, де на них вже чекав Ваня, грубий, лисий, його бридке, претензійне обличчя підсвічувалося ззаду канарейково-жовтим світлом з вікон. Щиросерде поплескування по плечу Корчного, улесливе вітання з небогою. Домініка знала: що більше меду він ллє на неї, то більше оцту наповнить її рот.

А зараз до справ. Об’єктом досі був американець, офіцер ЦРУ на прізвище Неш, котрому відоме ім’я зрадника. Домініка повинна досягти успіху, бо ж час тут найважливіше. Мабуть, генерал і Домініка дуже б здивувалися, якби дізнались, що їхні думки під час цієї гидкої промови були майже ідентичні. Hvastun. Хвалько, фанфарон, базіка.

Заговорив генерал Корчной, тихо, вдумливо. Його проект потребує, аби молодший лейтенант Єгорова здійснювала періодичні закордонні відрядження. Не виникне жодних проблем, зважаючи на її нещодавнє — надзвичайно прикре — розслідування? Дядько Ваня розвів руки, наче благословляючи. Ні, звісно ні. Все буде у ваших надійних руках. Дістатися до американця, вийти на зв’язок, ось у чому суть. У такому разі, вживіть усіх заходів і зробіть усе якнайкраще. Ваня підморгнув їй.

Вони йшли назад, уздовж широкого коридору першого поверху, Корчной невимушено наставляв її, перераховував усі подробиці, розклади, гамбіти. Домініка бачила, що він задоволений, заспокоєний і зовсім не підозріливий чи стурбований. Та й чому йому турбуватися? З Домініки ж відмінний протеже. Його важко зрадити, проте це необхідно. Саме так і має бути.

Попід протилежною стіною у їхньому напрямку йшов кат із Лінії Ф Сергій Маторін. Здавалося, він не впізнав її. Бачення Домініки почало звужуватись. Вона відчула страх, затим сплеск люті, що охопила її, відміряючи відстань між її пальцями та його очима. Чи генерал відчуває цю хвилю її ненависті? Хіба він не бачить доріжку з кривавих слідів і чорний саван, що здіймається над Маторіним? Хіба не чує музики вигину його коси, яку він волочить за собою? Продовжуючи крокувати коридором, Маторін зиркнув на неї своїми молочно-білими очима. Йдучи, він притулявся до стіни, як скат, що ширяє над піщаним дном океану, тягнучи за собою густий, нестримний, чорний шлейф, ніби кров у воді. Дивлячись йому вслід, Домініка здригнулася від вигляду рідкого волосся на його потилиці й рук, що стискалися й розтискалися, ніби намагаючись схопити ніж.

***

Восьма година, дощовий вечір. Ваня Єгоров проїжджав крізь ворота Боровицької вежі в західному кутку Кремля, шини тарабанили по слизькій бруківці, повз Великий палац та Архангельський собор і за будинком номер чотирнадцять звернув ліворуч, на зяючу,