Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Хлопці – Захар, Сава, Цвіркун та Наст пішли на роботу. Вже через рік після вбивства Попова, коли всі накопичення закінчились остаточно, кожен з друзів почав діяти, щоб мати гроші на їжу та додаткові витрати. Наст витрачав на гарні прогулянки з Лірою, Цвіркун на речі та дорогі парфуми, Захар на гаджети, в яких він, майже безвилазно, грав в різні ігри, а Сава накопичував на прикраси і раз у півроку купував собі щось красиве, на кшталт золотого ланцюжка на зап’ястя. Один тільки Рудий був дуже ледачий, щоб щось робити. Він постійно намагався заробити легкі гроші, роблячи ставки на спорт та поринаючи у криптовалюту. Кожного разу як він вигравав щось – знали всі. «Пригощаю!» – пафосно він платив за всіх під час якоїсь прогулянки, але майже через день настрій змінювався, а разом з ним і фрази: «Позич кілька сотень, завтра віддам, присягаюся!» – тиснув він на Саву, який пахав на нічних змінах колійним обхідником та оглядачем вагонів на залізниці. Захар працював охоронцем, що було дуже логічно, виходячи з його габаритів. Охороняв хлопець невеличкий продуктовий магазинчик і випадків, щоб хтось вступив із ним у пряму конфронтацію, поки що, дякувати Богу, не було. Цвіркун з усіх заробляв найменше. Хлопець працював різноробом на будівництві різних об’єктів. Він ненавидів свою роботу і полюбляв водночас. Плюс був у тому, що він не мав постійного графіку на рівні з пияками, що були його колегами. Як можна змусити пияку або наркомана працювати 6/1? Та ніяк. А Цвіркуна ще важче. Тому хлопець часто робив собі вихідні і йшов працювати, тільки коли була дуже сильна потреба в грошах. Усі вони влаштувалися за підробленими паспортами, у яких їхній вік був значно занижений, тому росіяни, допоки, не забирали хлопців на війну.

Наст же пішов розумною стежкою. Потренувавшись на друзях ставити катетери та, що найголовніше, спробувавши на практиці робити це з Федорівною, хлопець розклеїв на стовпах свій російський номер телефона та підписав його: медпрацівник на дому, погодинно. Спокуса зробити щось погане, коли його кликали російські військові була дуже висока, але Яковенко стримував себе – він розумів, що його знайдуть за лічені хвилини і вб’ють, але найгірше те, що разом із ним покінчать і з усіма близькими.

Якщо б хлопці могли монетизувати прибуток від популярності їхнього руху, що утворився після епатажного відео

підриву, яке крутилося по всіх новинах не один тиждень, вони, мабуть, могли б не працювати до кінця власного життя. Загін «Ghosts» був вже не просто загін, це був справжній рух опору, армія. Кожного дня у різних куточках окупованих територій траплялися якісь випадки проявів партизанського руху. В Криму десять чоловік з масками привидів взагалі знищили комплекс С‑400, який коштував близько мільярда доларів, за допомогою власноруч створеного дрону-­камікадзе і зняли цей процес на відео. Навіть в Лисичанську та Сєвєродонецьку були поодинокі випадки, коли люди чинили шкоду росіянам, навіть без камер, одягнувши подібні маски привидів, про що потім розповідали свідки. Рух став більшим, ніж міг взагалі уявити Наст, і це не було так добре, як йому здавалося спочатку. На «привидів» розпочалось справжнє полювання. Звуки вибухів у лісі поряд з хатинкою почастішали, а кількість зниклих людей – примножилася. Звичайно ГУР став співпрацювати з хлопцями, і час від часу, телефонуючи по супутниковому телефону, що Сава віддав Насту, ма-йор Калиниченко давав завдання, перед цим декілька разів питаючи чи погоджуються хлопці. Наст та його друзі ніколи не служили у збройних силах або інших підрозділах силових структур, тому юридично не повинні були погоджуватись на будь-які завдання, але розуміючи, що кожна маленька місія наближає їх до Юрія Волкова, Наст погоджувався на все. Зазвичай робота була не дуже цікава, втім небезпечна. Потрібно було ходити й фотографувати якісь важливі об’єкти, та, за можливості, засоби ППО або інші установки. Одне з завдань було наче квест, у кінці якого хлопці знайшли справжню американську снайперську гвинтівку. Як виявилось, одна з напіврозтрощених будівель, що вже давно не експлуатувалася та була покинута усіма, раніше використовувалась як снайперська позиція при спробах наших військових затримати штурм міста. Снайпер, який при екстреному відході залишив свою гвинтівку там, розповів про це майору, а той Яковенку. Зараз гвинтівка із п’ятьма набоями лежала у Федорівни в підвалі, хоча фактично хлопець віддав її Саві – найвлучнішому стрілку, якого Наст коли-небудь бачив. Раніше найліпший друг стріляв лишень у тирі, але Яковенку здавалось, що це приблизно те саме, тому у випадку потреби хлопець неодмінно впорався б.

За цей довгий час війна, на жаль, так і не закінчилась, не дивлячись на тиск всіх держав світу. Ані Росія, ані Україна не поступалися і навіть не думали про поступки. Українці нещадно намагалася прогризти собі шлях до Криму, після чого активно захищалась від нападу росіян. Приголомшливі вилазки та локальні успіхи, поразки, корупція та демотивація, визволення нових територій і втрата старих. Фактичні кордони змінювалися щодня, проте все це вже не нагадувало ту війну на початку, коли народ відчайдушно вірив у перемогу. Уся світова спільнота пильно дивилася за подіями на полі бою. «Заморожений конфлікт», – зітхали люди, навіть не уявляючи пекельності баталій на фронті. «Треба миритись», – дедалі частіше постили знайомі Яковенка в соцмережах. «Миритися з дияволом – все одно, що підписувати з ним контракт, натомість, він забере душу», – відповідали на заклики до перемир’я інші знайомі Наста у своїх блогах та влогах. Все було складно. Депресивно. Вже здавалось, що назавжди. Бували часи, коли Наст місяцями не дивився новини, а просто жив сьогоденням. В цій буденності, у цьому відчуженому місці він нарешті набув сім’ю, а отже, відчував це місце домом.

Все змінилося раптово. Вночі, коли всі безтурботно спали, Наст прокинувся від вже забутого гуркоту важкої техніки, що їхала вздовж будинку Федорівни кудись з міста. Наступного ранку всі обговорювали тільки одне – Україна знов всіх здивувала і пішла в контратаку там, де чекали найменше за все – на Луганщині, задіявши для наступу територію Росії, яка не була замінована на відміну від українських земель. Збройні сили України за підтримки всіх наявних систем і озброєнь наблизилися майже впритул до Лисичанську лишень за одну ніч – декілька селищ відділяли їхні позиції від хатинки Федорівни, однак на цьому вони й зупинилися, без можливості просунутися вперед. Росіяни замінували кожен метр української землі. Після декількох невдалих спроб українські військові окопалися і залишилися на досягнутих рубежах. Швидке звільнення не вдалось, тому росіяни знов тріумфували, розуміючи, що, за потреби, зможуть захищатись таким чином ще близько ста років. В очікуванні можливого десанту та повітряної операції, вони привезли безліч нових та старих систем ППО, через що повітря було так само недосяжно як і земля – здавалося, навіть комахи були на мушці у них. Неодноразово поле за парканом ділянки Федорівни використовувалося для комплексів ППО, які збили не один літальний апарат повітряних сил України. Наст злісно фотографував все це і одразу відправляв у відповідний бот ЗСУ в Телеграмі, але реакція була запізніла. Комплекс відстрілявшись, змінював локацію, а Наст, що викликав обстріл, власне кажучи, ледь не свого дому, потім сидів у підвалі, сподіваючись, що українські ракети точніші за російські і похибки у 100 метрів не буде.