Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Глава 10 ЗОРІ НАД ДОНБАСОМ

Глава 10

ЗОРІ НАД ДОНБАСОМ

 

Їхня феєрія не закінчувалась. Інколи хлопці переставали думати, що вхопили Бога за бороду. Інколи… лишень часом, їм здавалось, що вони і є вершники долі.

Минули роки. Багато подій сталося за цей час, але оглядаючись назад, можна було б припустити, що з глобального – не сталося нічого. Насту вкотре пощастило і він втретє уникнув оплати, замовивши у «очей нескінченності» нове свідоцтво про народження для Тімурчика. Завдяки цьому малий нарешті пішов до школи номер 4, що була ближче за інші до домівки Федорівни. Бешкетник трохи виріс і вже втратив багацько молочних зубів, але для Наста він все ще залишався тим самим маленьким хлопчиком, не дивлячись на те, що сам Тімурчик вже не вважав себе напівлюдинкою, а гадав, що має статус дорослого чоловіка. Коли Тімур відмінно закінчив перший клас, Наст, не витримавши того, що малий ходить у вицвілих речах онука Федорівни, пішов до магазина і купив йому на останні кошти нормальний одяг. Щастя Тімурчика в той момент не можна було передати словами. Він хизувався джинсами з потертостями так, неначе це був автомобіль, що літає. Але, не дивлячись на гарні оцінки хлопчика, Наста все одно не раз викликали до школи через «погану поведінку». Майже з порогу хлопець казав російською: «Знаю – знаю, он у нас врєдний», – але вчителі хитали головами. Поганою поведінкою була мова малого, якого Наст навчив розмовляти на майже ідеальній українській. Хлопцю доводилось вибачатися за Тімура та виправдовуватися перед завезеними з Луганську та російських міст вчительками – малий з села і це його сільський діалект.

Наст із Лірою закінчили свій коледж ще в далекому двадцять третьому, проте іспит, який міг би підтвердити їхні дипломи і надати змогу працювати в лікарні, можна було скласти тільки на території України. Ліра пропустила перше літо, коли це можна було зробити, та почала вислуховувати від батька бруд про себе й Наста та погрози, що як вона не складе іспит наступного літа – Микола Миколайович зробить щось дуже погане з хлопцем, який неначе якір, на його думку, тягнув дівчину на дно. Проте Наст таки вмовив Ліру не їхати без нього, тому дівчина пропустила й друге літо. Микола Миколайович, який був готовий власноруч вивезти Ліру до кордону з Україною, бризкав слиною під час нападів розладу психіки, при яких він волав їй: «Я тєбя прєдупрєждаю, закончішь как твоя мать! Я даю тєбє послєдній шанс на лєто 25-го, єслі нє воспользуєшся – я тєбя нє хочу ні відєть, ні слишать!». Проте і на цей термін Ліра заплющила очі. Вона не могла лишати Наста тут й не хотіла цього. Батько майже припинив спілкуватися з донькою, а про Яковенка він сказав їй коротко: «Єслі етот Натц єщьо раз попадьотся мнє на глаза, я за сєбя нє ручаюсь – звоню Тарасову і пусть дєлаєт с нім што хочєт», – тому лікарня для Яковенка стала недосяжна на ці довгі роки. Після почутих слів Ліра тижнями плакала у Настове плече і майже рік не спілкувалась із батьком. Хлопець вирішив, що не має права вводити дівчину у становище, коли їй потрібно обирати між ним, якому вона навіть досі не сказала: «кохаю тебе», і батьком – єдиною найближчою людиною. Наст

серйозно поговорив з нею, і, після довгих перемовин та криків, вони домовилися, що цього літа Ліра точно поїде будувати кар’єру. Після цієї розмови Яковенко провів багато безсонних ночей, розуміючи, що вже влітку їхні відносини ослабнуть, їхнє коло розірветься, а його любов зміститься по той бік барикад, куди він й сам так давно мріяв потрапити. Щодня він дивився на календар і усвідомлював – нічого не змінюється, крім чисел та часу, якого так мало залишилось їм на двох. Мірова казала щось добре, постійно обіцяла, що повернеться до нього, але хлопець розумів, що це неможливо. Ці слова, неначе солодка ілюзія, в яку, на жаль, він вже не міг повірити, були лишень з жадання видавати бажане за реальне, але Яковенко раз по раз натягував на своє обличчя маску наївності і з посмішкою погоджувався – він не мав права губити людське життя, кар’єру через свої почуття, не смів залишати Ліру тут із ним, у цьому безперспективному місті, місці, у цей безнадійний час…

У лютому минулого року Федорівна сильно захворіла. У неї боліли кістки, голова та, власне кажучи, все тіло. Після того як Микола Миколайович «по добрій пам’яті» направив бабусю на огляд до онколога, виявилося, що в неї термінальна стадія раку. Коли Яковенко зустрівся з цим онкологом і спробував з’ясувати, чи є шанси на одужання – той лише посміхнувся: «Ви знаєтє, што ми всє рано ілі поздно умєрлі би от рака? Ето заложено в наших гєнах… Только потому што ми уміраєм раньшє… от ряда прічін… ми ізбєгаєм встрєчі с нім. Ваша бабушка прожіла достаточно долгую жизнь, поетому…», – розвів він тоді руки у сторони, а Наст вкотре пересвідчився, що в цьому світі лишень в кіно цінують людське життя, в реальному ж світі плювати майже усім. Раз на день чи на два Наст капав їй ліки, що прописав батько Ліри. Це були різні знеболюючі та заспокійливі препарати, від яких бабуся часто спала. Дівчина приносила ці ліки ледь не щодня, і їхня дія допомагала Федорівні на якийсь час відчути себе знов здоровою людиною і піти у свій город – порвати лабузиння. Це було приємно для неї, в такі моменти старенька відчувала себе живою. Михайлович став частим гостем у них за цей час, що бабуся хворіла. Як виявилось – він та Федорівна були однокласниками. Дуже давно їх посварив чоловік бабусі, який загинув ще десять років тому. Михайлович привозив старенькій свіжу рибку та не забував про вітаміни, набиваючи пакети різними фруктами та овочами. Наст потім кришив їх та робив пюре, адже зуби старенької, а точніше – їхня відсутність, не дозволяли їй з’їсти всі ці смаколики. Усі лікарні обох міст відмовлялися госпіталізувати стареньку через високі ризики летальності та відсутність грошей у Наста. Федорівна зсохлася, стала вдвічі меншою і вже не була схожою на ту бабусю, яка відчинила двері переляканим хлопцю й дівчині 24 червня 2022 року.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍