Тесс Геррітсен - Двійник

протягом багатьох років. Цієї інформації слідчим мало вистачити на кілька років роботи. Однак зброї, з якої вбили Анну Леоні, у фургоні не було.

— Що ж, може, десь ще випливе, — сказав Данліві. — А може, він її позбувся.

«Може й так. А може, це ми щось пропускаємо».

Було вже темно, коли Ріццолі разом із Фростом вийшла з бару. Замість того, щоб їхати додому, вона подалася назад до «Шредер Плази» — бесіда з Ванном та Данліві висіла на ній важким тягарем, тож вона всілася за свій стіл, укритий горами документів. Зверху лежали дані НІКЦ — заяви про зникнення людей протягом кількох десятиліть, зібрані під час полювання на Звіра. Однак усе почалося з убивства Анни Леоні, воно запустило пошук, немов камінець, кинутий у воду. Убивство Анни привело їх до Амальтеї, а тоді й до Звіра. І все одно ця смерть лишалася нерозгаданою.

Ріццолі прибрала папери з НІКЦ, докопалася до теки зі справою Анни Леоні. Хоча вона прочитала й перечитала там усе, знову взялася гортати сторінки, передивляючись заяви свідків, звіти з лабораторії волосся та волокон, звіти про аутопсію, відбитки пальців та ДНК. Дійшла до балістичної експертизи, і погляд її затримався на словах «чорний пазур». Вона згадала схожий на зірку слід від кулі на рентгені черепа Анни Леоні. Згадала той руйнівний слід, який вона лишила в її мозку.

Куля «чорний пазур». Де ж та зброя, з якої нею стріляли?

Вона закрила теку й подивилася на картонну коробку, що вже тиждень стояла біля її столу. Там були позичені їй Ванном та Данліві документи щодо вбивства Василія Тітова — єдиної за останні роки жертви «чорного пазура» неподалік Бостона. Ріццолі дістала з коробки теки, склала на столі й зітхнула, побачивши висоту цього стосу. Навіть найшвидше розслідування породжує гори паперів. Ванн та Данліві вже виклали їй суть справи, і вона прочитала достатньо їхніх звітів, аби впевнитися, що це був справді вдалий арешт. Суд, що йшов за ним слідом, і швидке засудження Антоніна Леонова тільки підкріпили цю думку. І все одно вона знову переглядала документи у справі, яка не давала підстав сумніватися, що засудили саме винного.

Заключний звіт детектива Данліві був дуже ретельним і переконливим. Поліція спостерігала за Леоновим тиждень, чекаючи на поставку героїну з Таджикистану. Детективи зі свого авто спостерігали за тим, як Леонов під’їхав до помешкання Тітова, постукав у двері і його впустили. Трохи згодом у будинку пролунали два постріли. Леонов вийшов, сів в автомобіль і зібрався їхати, коли Ванн та Данліві оточили й заарештували його. Тітова знайшли мертвим у кухні будинку, у його черепі сиділо два «чорних пазури». Експерти пізніше підтвердили, що обома кулями стріляли зі зброї Леонова.

Справу відкрито й закрито. Злочинця засуджено, зброю конфіскувала поліція. Ріццолі не могла знайти ніякого зв’язку між смертями Василія Тітова та Анни Леоні — окрім куль «чорний пазур». Кулі рідкісні, але не настільки, щоб зв’язати ці вбивства.

І все одно детектив продовжувала гортати сторінки справи замість вечері. Коли дійшла до останньої теки, була вже страшенно втомлена, щоб розбиратися з нею. «Я з цим закінчу, — подумала вона, — тоді спакую всі папери й відправлю цю справу спочивати».

У теці вона знайшла звіт про обшук складу Антоніна Леонова. Там був опис рейду, укладений детективом Ванном, список заарештованих працівників Леонова та опис конфіскованих речей, від ящиків та готівки до бухгалтерських книг. Вона недбало проглянула їх, аж поки не дійшла до списку поліціянтів, присутніх на обшуку. Десять копів із департаменту поліції Бостона. Увагу Ріццолі привернуло одне ім’я, яке вона навіть не помітила, читаючи цей звіт тиждень тому. «Просто збіг. Це не обов’язково значить…»

Вона трохи поміркувала. Згадала, як ще зовсім юним патрульним офіцером брала участь у рейді з вилучення наркотиків. Стільки галасу, стільки емоцій. І суцільний безлад — коли з десяток повних адреналіну копів уриваються до ворожої будівлі, усі нервують, усі бояться за себе. Можна й не помітити, що робить товариш. Що він кладе до кишені — готівку, наркотики. Коробку куль, зникнення яких ніхто не помітить. Завжди є спокуса взяти щось на згадку. Сувенір, який може згодитися пізніше.

Вона взяла телефон і набрала номер Фроста.

31

Компанія з мерців була не дуже.

Мора вивчала в мікроскоп зрізи легень, печінки та підшлункової залози, узяті з останків жертви самогубства, накриті склом і вкриті яскравими рожевими й пурпуровими плямами від фарбування гематоксилін-еозином. У будівлі було тихо, тільки іноді дзенькали предметні скельця та сичав кондиціонер. Утім, люди в ній усе одно були; у холодильниках унизу лежали в своїх саванах з півдесятка мовчазних відвідувачів. Невибагливі гості, кожен — зі своєю історією, яка, утім, розкривалася тільки тим, хто волів різати й брати проби.

На столі задзвенів телефон; Мора не зняла слухавку, лишила відповідь на автовідповідач для неробочих годин. «Тут немає нікого, крім мерців. І мене».

Історія, яку вона нині читала під лінзою мікроскопа, була не нова. Молоді органи, здорові тканини. Тіло, яке мало б прожити ще багато років, якби цього прагнула душа, якби внутрішній голос прошепотів охопленому відчаєм чоловікові: «Зачекай хвилинку, серце розбивається не назавжди. Біль мине, й одного дня ти покохаєш іншу».

Вона оглянула останній препарат і поклала його в коробку. Посиділа трохи; перед очима в неї стояли не зрізи, які вона щойно вивчала, а зовсім інша картинка: молодий чоловік із темним волоссям та зеленими очима. Мора не спостерігала за його розтином; того дня, коли доктор Брістол препарував його тіло, вона не виходила зі свого кабінету нагорі. Але навіть зараз, надиктовуючи звіти й розглядаючи предметні скельця зі зрізами до пізнього вечора, вона думала про нього. «Чи хочу я насправді знати, хто він?» Вона так і не вирішила. Навіть устаючи з-за столу, забираючи свою сумочку та стос документів, так і не могла дати відповідь.

Знову задзвенів телефон; вона знову проігнорувала дзвінок.

Ідучи тихим коридором, вона проходила повз зачинені двері й порожні кабінети. Згадала той вечір, коли вийшла з цього безлюдного будинку й побачила сліди пазурів на своєму авто; серце забилося сильніше.

«Але тепер його вже немає. Звір помер».

Мора вийшла з бічних дверей у м’яку й теплу літню ніч. Затрималася під ліхтарем, оглянула повний тіней паркувальний майданчик. Приваблені світлом, кружляли нічні метелики, вона чула,