Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— Це прекрасно, — зачаровано прошепотіла Арніка. — Дякую.

— Не варто. Це наказ принцеси, — відмахнулась вона. — А тепер марш звідси, прийом от-от розпочнеться.

Двір ельфійського правителя вражав помпезністю. Тільки помпезність ця не та, що в людських правителів чи храмах Арбору. Ніде й грама золота чи позолоти. Замість величних скульптур та обладунків вздовж стін вились гліцинії. Попід вікнами виднілись маленькі сплетені з найтонших гілочок алдаеала фігурки тварин. Настільки реалістичних, що якби не їх мовчазна нерухомість, Арніка прийняла б за живих.

Тут все здавалося живим або таким що завмерло на хвильку, щоб після струсити віковий пил й продовжити рух схилом життя.

— Якщо ти перевіряєш, чи загоряється алдаеала від нечистого людського погляду, то марно. Він мого не спалахнув, — холодний подих голками прокотився оголеною шиєю. Мохові килими поглинули звуки його й без того ледь чутних кроків.

Антаїр одягнений в новий криваво-червоний каптан і свіжу зеленувату лляну сорочку. Аристократична постава не в’язалась із м’яким поглядом світлих, майже безбарвних, очей. Вампір усміхався.

— Налякав, — обурилася Арніка, притискаючи долоню до грудей. Серце сойкою рвалося з кістяного полону.

— Не хотів, — райдужка ледь помітно блиснула сірим.

— Вони неймовірні.

Арніка повернулась до обплетеного гліциніями вікна й продовжила роздивлятися зайців. Антаїр підступив ближче й опустив підборіддя їй на голову. За майже два цикли подорожі з ним стало спокійно і затишно. Він став частиною їхньої малої групи, хоч і спершу нав’язаною, але потім влився. Хай би як вони з Індгартом не сварилися час від часу, все ж з вампіром було легше. Він чув своїх, чергував з Індгартом по черзі й допомагав в полюванні. Арніка відкинулась у нього на руках і уперлась потилицею в широкі плечі. Якби було можливо, вона б хотіла стояти отак вічність. Спокій огортав її з ніг до голови.

— Ось де ви! — захеканий виклик Індгарта змусив Антаїра відпустити Арніку.

— Арніку здивував заєць, — опускаючи руки, пояснив Антаїр. — Ми затримались.

— Нічого, коли смертні бачать творіння Великого Архітектора вони втрачають відчуття реальності, — в золотаво-зеленому сюртукові з химерним жабо й запонками Індгарт нагадував одну з ляльок, якими бабуся накривала запарник з чаєм. Стримати смішок було складно.

— Кажеш так ніби сам безсмертний, — фиркнув Антаїр і всміхнувся.

— Точно менш смертний ніж вампір в наполовину осиновому лісі, що кишма кишить неприємними ельфами, Убивцями Лісу, що так і мріють всадити загострений кілок йому між ребер, — повернув йому шпильку Індгарт, проходячи повз нього й беручи Арніку за руки. — Чудово виглядаєш.

Він підняв руку, змусивши її покрутитись.

— Звучить так, ніби ти погрожуєш, вухатий, — Антаїр підступив ближче, вдавано опускаючи долоню на пусті піхви.

Зброю їх все ж змусили залишити в покоях. За правилами військового етикету ельфів воїн, що носив офіцерський чин, мав право прийти на прийом із піхвами. Порожніми. В чому сенс не Арніка не знала, особливо, враховуючи, що ледь не в кожній крамниці можна придбати мечі, ножі й кинджали, що зв’язані з господарем й здатні являтися за мінімальної трати магії. Вартувала така зброя, звісно, дорого, бо виготовляли її гноми, які після Великої Війни закрили свої Рудники від усього світу, але для тих, хто мав бути присутнім на балу, вона сумнівалась, що гроші були проблемою.

— Якби це було так, ми б розмовляли іншому місці й іншій позиції, чи ні?

Повз них пройшли панночки. В абсолютно однакових світло-рожевих сукнях, з розпущеним білявим волоссям вони походили на близнючок. Ельфійки окинули чоловіків грайливими поглядами й тихенько захихикали, перемовляючись.

— Сподіваюся, колись ми дійдемо з тобою до більш рішучих дій ніж пусто-порожні балачки, принце, — обличчям вампіра ходили жовна, а голос звучав гостріше сталі, хоча очі залишались прозорими.

— Неодмінно, — свіркнув очима Індгарт й всміхнувся. — Уже не можу дочекатися, коли ти наберешся сміливості, кровопивце.

— Дякую, але я краще право першого цілунку уступлю старшим по званню, — Антаїр глузливо вклонився, знімаючи уявну шляпу.

Індгарт подавився повітрям. Він відкрив рота, але Антаїр уже повернувся до Арніки, невинно всміхаючись.

— Не думав, що ти дівчина, — усміхнувся він, указуючи рукою на червону тканину сукні.

— Та ти майстер компліментів, — Арніка показала язика.

— Тобі, лише здалося, — відповів Індгарт. — Все та ж мала дитина, як і раніше. Хоча був момент, коли я злякався, що кінець, втратили унікальну й неповторну магічку яку боялися навіть викладачі.

Він зойкнув, коли гострий лікоть вп’явся в бік, в м’яке, туди, де ребра вже не захищають, а таз ще і не думав починатися.

Антаїр всміхнувся й відвів погляд, коли Арніка з переможним криком кинулась на Індгарта. Ельф заливався сміхом й тримав її однією рукою на відстані так, що дівчина лише розсікала руками повітря й не могла його задіти. Арніка схватила рукав зеленого камзолу й смикнула на себе, але Індгарт навіть не зрушив з місця.