Ірвін Шоу - Нічний черговий

галереї знову були тільки її власник і молодик, що тримав у руках якийсь журнал з живопису,— їх я бачив і того разу. Не знаю, чи вони мене впізнали, але якщо й так, то нічим цього не виказали. Я подумав, що коли можу дозволити собі замовити п'ять костюмів, то чому б не придбати картину, яка мене вразила. Але оскільки ніколи раніше я картин не купляв, то й не знав, як це робиться. А Фабіана, на жаль, зі мною не було.

— Вибачте,— звернувся я до старого власника галереї, який завчено усміхнувся мені.— Мене цікавить картина, що висить у вітрині. І ця теж.— Я показав на картину, що зображувала залізничні колії.— Скажіть, будь ласка, скільки вони приблизно коштують?

— П'ятсот тисяч лір,— не вагаючись відповів старий. У нього був сильний владний голос.

— П'ятсот тисяч...— Мені це видалось грандіозною сумою. Я все ще страждав від того, що погано орієнтуюся в італійській грошовій системі.— А скільки це буде в доларах?

— Приблизно вісімсот доларів.— його голос трохи впав.— А як врахувати цей ідіотський курс обміну, навіть менше.

За кожний з костюмів я заплатив по двісті п'ятдесят доларів. Але ж вони нездатні принести мені таке задоволення, якого можна чекати від картин.

— Ви візьмете чек на швейцарський банк?

— Охоче,— погодився старий.— Випишіть його на ім'я П'єтро Бонеллі. Виставка закривається через два тижні. Ми можемо привезти картини у ваш готель.

— Не треба,— поквапився я з відповіддю.— Я заберу їх сам.— Мені забаглося вийти з виставки з картинами під пахвою.

— Маєте бажання познайомитися з художником? — запитав старий.

— Якщо це не завдасть вам зайвого клопоту.

— Ніякого клопоту. Анжело,— гукнув він,— містер Граймс, колекціонер, який купив ваші картини, хоче привітатися з вами.

Молодик, що сидів з журналом, звів на мене очі.

— Привіт і моє шанування.— Він усміхнувся. Білозуба усмішка і чорні очі робили його ще молодшим, схожим на сумну італійську дитину. Він повільно підвівся.— Ходімо зі мною, містере Граймс. Я хочу почастувати вас кавою з такої нагоди.

Квінн повів мене до кав'ярні неподалік і замовив по чашці кави.

— Ви, мабуть, американець? — спитав я.

— Як і яблучний пиріг.— З його вимови не можна було вгадати, з яких він місць.

— Ви тут давно?

— Уже п'ять років,— сказав Квінн.— Вивчаю Італію.

— І всі ці картини, що на виставці, ви намалювали ще до приїзду сюди?

Він розсміявся.

— Ні. Вони зовсім нові. Зроблені по пам'яті. Або просто нафантазовані. Називайте це як хочете. Я малював їх, коли відчував самотність і ностальгію. Мабуть, це й дало їм якусь особливу виразність, правда?

— Мабуть, що так.

— Коли я повернусь у Штати, малюватиму Італію. Як і у всіх митців, у мене є своя теорія. Вона твердить: «Треба покинути домівку, щоб зрозуміти, що це таке». Вам не здається, що я божевільний?

— Ні. Тим паче, якщо це допомагає вам малювати.

— Вам сподобались мої картини?

— Дуже.

— Я вас розумію.— Він посміхнувся.— Збережіть їх. Колись вони стануть дуже цінними.

— Я хочу повісити їх у себе,— признався я.— І придбав їх зовсім не заради вигоди.

— Ви дуже люб'язні.— Він надпив кави.

— Чому вас звуть Анжело?

— Мати так назвала. Вона італійка. Батько привіз її в Америку після війни. Деякий час він був репортером. А взагалі він не витримував довго на одному місці, щось без упину вабило його в нові краї, до нових вражень. Я малюю місця, якими він мандрував. А ви справді колекціонер, як казав старий Бонеллі?

— Ні,— признався я.— Чесно кажучи, я купую картини вперше в житті.

— Свята людина,— мовив Квінн.— Сьогодні ви втратили невинність. Тримайте так і далі. У вас чіпке око, хоч не мені це казати. Я замовлю ще кави. Ви подарували мені чудовий день.

Наступного дня я заніс Бонеллі чек і ще півгодини милувався картинами, які придбав. Бонеллі пообіцяв зберегти їх для мене після закриття виставки і в тому разі, якщо я не зможу вчасно повернутись у Рим. А я подумав, що мої перші відвідини Рима не такі вже й безрадісні.

22

О цій порі року гостей у «Пелікані» було мало, і я відразу отримав велику світлу кімнату, що виходила на море. Я попросив чергову адміністраторку подзвонити містерові Квадрочеллі. Їй відповіли, що він ще не повернувся, але буде вранці наступного дня. На моє прохання вона повідомила, що весь наступний день я чекатиму в готелі на його дзвінок.

У Римі я купив собі необхідне тенісне знаряддя, і вранці мішаними парами ми зіграли кілька спокійних партій з літніми англійськими туристами, що теж зупинилися в «Пелікані». Після тенісу я прийняв душ і сів на терасі, що виходила на море. Аж тут до мене підійшла адміністраторка у супроводі невисокого чорнявого чоловіка в мішкуватих вельветових штанах і блакитному светрі з високим коміром.

— Містере Граймс,— сказала дівчина,— це доктор Квадрочеллі.

Я встав, щоб привітатися з доктором. Рука в нього була велика і мозоляста, як у людини, що займається фізичною працею. І взагалі він був схожий на селянина — кремезний, смаглявий, чорноокий, жвавий. Під очима в нього залягли глибокі зморшки, які могли свідчити, що більшу частину свого життя він усміхався. Йому було років сорок п'ять.

— Радий вас бачити, любий друже,— промовив він.— Сідайте, сідайте. Порозкошуйте цим чарівним ранком. Звідси відкривається чудовий краєвид, правда? — Можна було подумати, ніби і море, і скелясте узбережжя, що тяглося далеко в обидві сторони, були його власністю.— Не хочете чогось випити? — спитав він.

— Ні, дякую. Для мене ще трохи рано,— відмовився я.

— Чудово! — вигукнув Квадрочеллі.— Ви подаватимете мені добрий приклад.— Він говорив англійською майже без акценту і дуже швидко, ніби поспішав висловити свої думки, щоб не розгубити їх.— А як почуває себе наш любий Майлз Фабіан? Шкода, що він не зміг приїхати разом з вами. Моя дружина дуже засмутилася. Вона в нього просто закохана. Як і мої три дочки.— Він весело засміявся. У нього був невеликий рот з ніжно окресленими, майже дівочими устами, але сміх був голосний, по-чоловічому грубий.— Мабуть, його життя цілковито складається з амурних пригод. До того ж він неодружений. Мудрий чоловік. У нього філософський склад мислення, у нашого друга Майлза. Ви зі