Лариса Лешкевич - Від вічного кохання лише неприємності, Лариса Лешкевич

35.2

–  Звідки ти все це знаєш? –  схлипнула Гайя.

– Я мала  достатньо часу, щоб  дізнатися... Але ми майже прийшли. Тобі потрібно заспокоїтися. Королева не може з'явитися на святі в сльозах. 

– Я не піду на свято, набридло! Я піду відразу до Тешеба! – Гайя витирала сльози, але вони продовжували безупинно литися з очей.

Аура взяла її за руки і проникливо сказала:

– Тим більше потрібно заспокоїтися. Навіщо показувати йому свою неврівноваженість, навіть якщо він сам у ній винен! Зараз я навчу тебе як... Закрий долонями очі, щоб світло не потрапляло...

Гайя послухалася, повірила беззастережно, переконана в тому, що нова знайома знається на всьому набагато краще за неї. 

Гайю полонили довірливий тон білявої Аури і відверті зізнання, якими вона так охоче з нею поділилася.

–  Не проходить світло? – уточнила Аура.

–  Жодної щілини!

– Чудово! 

Аура накрила своїми гарячими долонями долоні Гайї.

–  А тепер уяви повний місяць! –  веліла вона.

– Не вийде... 

–  Вийде!

І негайно величезний, золотий місяць зійшов перед уявним поглядом Гайї й миттєво зачарував її, як тоді, коли вона піднеслася разом із Тешебом над земною атмосферою. 

Місяць розливав океани зеленого сяйва, потім бризнув осколками світла просто в очі й засліпив. 

Гайя скрикнула й хотіла прибрати руки від обличчя, щоб погасити болісне бачення, але не змогла –  руки Аури лежали на її долонях як непідйомні кам'яні брили. І не було жодної можливості вирватися.

– Пече! –  вигукнула Гайя.

– Так і треба, якщо хочеш позбутися мани!

Місяць спалахнув неможливим світлом, пробивши голову по колу гострим болем, і почав гаснути – повільно й неухильно.  Его світло помирало,  а разом із ним затихали  біль, паніка й тривога. 

Потім Гайї стало так добре, що на якусь мить вона втратила уявлення про саму себе.

–  Гайє! Що ти  тут робиш? – пролунав над вухом різкий оклик Тешеба.

Вона відвела долоні від обличчя, мружачись у м'якому вечірньому світлі.

–  Тешеб! Це Аура, вона... 

Темрява перед очима розсіялась. Але поруч нікого не біло. Білявка зникла, немов крізь землю провалилася.

Тешеб взяв Гайю за плечі й обережно струснув.

– Що сталося?

– Тут щойно була дівчина: висока, з білим волоссям, дуже красива. Вона хотіла потрапити на свято! 

Гайя безпорадно мружилась, блукала очима по обличчю Тешеба. У неї паморочилося в голові.

– Висока, з довгим білим волоссям? –  хмурячись, перепитав Тешеб.

–  Так. Аура. Її так звуть...

–  А де каблучка?

–  Каблучка? –  Гайя розсіяно  подивилась на свою руку. –  Я її викинула.

– Навіщо?

–  Не знаю.  Але Аура сказала...

–  Що? 

–  Що потрібно заспокоїтися і позбутися  місячних чарів…

–  Позбутися чарів?  Чому ти босоніж?

–  Мені захотілося відчути... –  договорити Гайя не встигла –  у голові помутніло, зупинилося дихання, вона обм'якла і звалилася на руки Тешебу...

Вієра стояла перед Шассурум,  похолонувши  від жаху і хвилювання.

Шассурум встигла змінити рокерське вбрання на звичайну напівпрозору туніку і зняла  зелену косичку з волосся.

– Перед тим, як отримаєш винагороду за свою послугу, запитаю ще раз: впевнена, що хочеш саме цього?

–  Впевнена! –  твердо відповіла Вієра, сполотнівши, –  Як часто я уявляла, що все  складається  інакше, як часто знову і знову програвала  я один і той самий сюжет, рятуючи себе... по-різному... ухвалюючи нові рішення, здійснюючи нові вчинки. 

– Добре. Сподіваюся, ти знайдеш втрачене і бажане, –  сказала Шассурум. – Отже, я починаю зворотний відлік... три... два...

Далі Вієра не почула – усі звуки й думки заглушило виття сирен. Пронизливий біль... Крижаний холод у грудях, страшенний страх від неможливості дихати, немов її, ще живу, накрили бетонною плитою, з-під якої не вибратися.

Потім  байдужий, металевий голос виголосив:

– Дівчина, вісімнадцять років, передозування, наркотик не визначений... можливо, героїн...

– Здохне, туди й дорога... – відрізав чийсь злісний бас. – П'ятий виклик до наркоманів за добу...

– Не базікай! Став крапельницю... пульс...

Хтось ударив по бетонній плиті величезним молотом, розтрощивши її на пил, і свіже повітря прорвалося нарешті до палаючих від болю легень. 

Уривки неясних, дивних видіннях замиготіли перед очима Вієри, вона мчала десь, якимись дивовижними, чарівними світами, бачила щось, чого не могла пояснити...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍