Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

Доти я нічого не відчував, але тепер поріз почав пекти холодним чистим болем.

Я стиснув його рукою.

— Жити буду.

Епілог

У Лондоні дощило. Після яскравого сонячного світла й пишних гір Теннессі Англія здавалася сірою та нудною. Підземка була напхом напхана — місто долало вечірню годину пік, зморені пасажири звично тиснулись одне до одного. Я гортав газету, куплену в аеропорту, читав про події, що трапилися за моєї відсутності, відчуваючи певне збентеження. Коли повертаєшся додому після довгої подорожі, завжди так: ніби перестрибуєш на кілька тижнів у майбутнє — буденна форма подорожі в часі.

Світ існував без мене.

Водій таксі, чемний сикх, із задоволенням сприйняв моє мовчання. Утомлений і пом’ятий після тривалого перельоту, я дивився у вікно на вечірнє місто. Повернули в мою вулицю, і вона чомусь здалася мені якоюсь чужою. Лише за хвилину зрозумів, що не так. Коли я від’їжджав, липи ледь-ледь починали зеленіти, а зараз гілки вкрилися пишним новим листям.

Дощ змінився на мряку, вкрив бруківку темним лискучим дзеркалом. Я вийшов з таксі й розплатився з водієм. Підхопив дорожню сумку з валізою та переніс їх до вхідних дверей, акуратно згинаючи руку. Пов’язку я зняв кілька днів тому, але долоня ще турбувала.

Ключ повернувся в замку, тихий звук луною відбився від стін у маленькому коридорі. Перед від’їздом я припинив доставку пошти, але на чорно-білій плитці підлоги все одно валялася купа рекламних листівок. Відштовхнувши їх ногою, я заніс речі у квартиру й зачинив за собою двері.

Квартира була точнісінько такою ж, як і до від’їзду. Тільки потьмяніла через пил, що збирався тут кілька тижнів. На мить я зупинився у дверях, серце кольнув знайомий біль порожнечі. Але не такий різкий, як я думав.

Поставив валізу на підлогу, дорожню сумку — на стіл, вилаявся, почувши важкий брязкіт, що нагадав мені про вміст. Розстібнув сумку, передчуваючи запах розлитого алкоголю, але нічого не розбилося. Я виставив на стіл пляшку химерної форми: на корку застигли в галопі крихітний кінь із жокеєм. Мені кортіло відкоркувати бурбон зараз, але було ще рано. Це на потім.

Пройшов на кухню. У квартирі було прохолодно. «Весна весною, але ти повернувся до Англії», — нагадав я собі. Увімкнув центральне опалення і, раптом згадавши, наповнив чайник.

Уже кілька тижнів чаю не пив.

На дисплеї телефона блимало сповіщення про повідомлення. Їх там набралося понад два десятки. Потягнувся прослуховувати, та передумав. Якщо я комусь терміново потрібен, то могли зателефонувати на мобільний.

До того ж від Дженні там нічого немає.

Заварив собі горнятко чаю, відніс його на обідній стіл. У центрі стояла фруктова ваза — порожня, із одним-єдиним папірцем. Мої нотатки перед від’їздом: «Підтвердити Томові час прибуття».

Я зім’яв папірець і кинув назад у вазу.

Старе життя починало повертатися до мене.

Теннессі здавалося давньою давниною. Спогади про залитий сонцем сад із бабками й трупами, про жахливі сцени в санаторії набували нереальної якості сну. Але ж усе було дуже й дуже реальним.

У Седар-Гайтс знайшли сорок одне тіло; двадцять сім — на території, решта — у спа-центрі й у процедурних. Кайл жертвами не перебирав. Вік, стать чи етнічна належність виявилися випадковими. Деякі тіла пролежали тут майже десять років — робота з їх ідентифікації ще тривала. Гаманці та кредитні картки, які він зберігав, певною мірою пришвидшили процес, але незабаром стало очевидно, що тіл значно більше, ніж ідентифікаторів. Багато виявилися безхатьками чи повіями. Їх і живими не завжди помічають, що вже казати про зникнення.

Якби Кайл не вирішив довести світові свою велич, усе це тривало б нескінченно.

Але не всі жертви були анонімними. Тіло Ірвінґа знайшли там же, де була Саммер, серед інших упізнаних виділялися ще троє імен. Насамперед Дуайт Чемберс. Його гаманець і водійські права лежали в купі на кухні санаторію, а тіло знайшли в спа-салоні. Версія Йорка про тимчасового працівника, якого він найняв у Стіпл-­Гілл, підтвердилася.

Друге ім’я, що привернуло особливу увагу, було сорокашестирічного Карла Філіпса, який страждав на параноїдну шизофренію та зник із державної психіатричної лікарні понад десять років тому. Його останки виявилися найстарішими серед знайдених у санаторії, до того ж його дідусь колись заснував Седар-Гайтс. Філіпс успадкував занедбане майно, та ніколи не турбувався про його розвиток. Так воно й стояло пусткою, забуте всіма, крім термітів з бабками.

Поки ним не скористався Кайл.

Але третє відкриття просто загнало всіх у ступор. Ідентифікували тіло двадцятидев’ятирічного працівника моргу з Мемфіса. Вицвіле водійське посвідчення валялося на шафі під фотографіями жертв. Останки лежали в підліску біля ставка, ідентифікацію підтвердили дані стоматологічної документації.

Цю жертву звали Кайлом Вебстером.

— Він мертвий уже вісімнадцять місяців, — розповіла мені Джейкобсен, коли я зателефонував їй, побачивши телерепортаж. — Будуть питання щодо того, як самозванець зміг отримати роботу в морзі, але, чесно кажучи, документи й рекомендації були справжні. Плюс зовнішня схожість — це могло обдурити кого завгодно, якщо дивитися лише на старі фотографії.

Мабуть, він усе так робив. Чоловік, якого ми знали як Кайла Вебстера, постійно вводив усіх в оману. Не дивно, що він нап’яв на себе життя однієї жертви так само легко, як зірвану шкіру з рук інших.

— Якщо ж він не Кайл Вебстер, то хто ж тоді? — запитав я.

— Насправді його звали Вейн Пітерс. Тридцять один рік, родом із Ноксвілла, працював асистентом у морзі у Нешвіллі, а потім — у Сев’єрвіллі. Два роки тому десь зник. Цікава його передісторія. Батько невідомий, мати померла, ще коли він був немовлям, тому його виховували дядько з тіткою. Надзвичайно розумний, за всіма ознаками, добре навчався в середній школі й навіть подав документи до медичного коледжу. І тут усе зійшло на пси. Йому було років сімнадцять, коли все змінилося. Шкільні записи свідчать, що він раптом втратив інтерес до навчання. Не зважав на оцінки, працював у сімейному бізнесі, поки той не збанкрутував після смерті дядька.

— Сімейний бізнес?

— У дядька була невеличка бійня. Спеціалізувалися на свинині.

Я заплющив очі. Свині.

— Тітка була його останньою родичкою, померла вона багато років тому, — продовжила Джейкобсен. — Наскільки ми можемо висновувати, з природних причин. Але ви, мабуть, здогадуєтеся, де вони з дядьком поховані.

Могло бути лише одне місце.

Стіпл-Гілл.

Джейкобсен розповіла мені ще один факт. Вивчаючи медичні карти Вейна Пітерса, агенти з’ясували, що підлітком він переніс кілька операцій з видалення аденоїдів. Операції були успішними, але повторні припікання призвели до стану, відомого як аносмія — втрата нюху. Факт