Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

Вейн Пітерс не чув запахів.

Відновлювальні роботи в санаторії ще тривали, територію перекопували в пошуках останків. Але моя роль там закінчилася того ж першого дня. На той час до роботи долучилися інші викладачі Центру судово-медичної антропології, окрім того, масштаб операції змусив викликати групу оперативного реагування на катастрофи DMORT. Група прибула з повністю обладнаним пересувним моргом. Отже, не минуло й доби після того, коли ми з Полом перелізли через огорожу санаторію, як там закипіла робота.

Мені ввічливо подякували за допомогу, попередили, що зв’яжуться, якщо знадобиться моя присутність. Долаючи ряди машин репортерів усіх сортів, що скупчилися за санаторною брамою, я відчув і полегшення, і жаль. Не годиться залишати розслідування в розпалі роботи. Але ж, нагадав я собі, це справді не моє розслідування.

І ніколи не було.

Я думав залишитися в Теннессі, щоб узяти участь у поминках Тома або навіть, якщо доведеться, прилетіти для цього пізніше. Та, зрештою, потреби не виник­ло. Так чи так, Том помер у лікарні природною смертю, які б чинники не спричинили його інфаркт, тож формального розслідування вдалося уникнути. Заради Мері — так воно й краще, та все одно залишалося відчуття незавершеної справи. Проте що таке смерть, як не обірвані справи?

Похорону не було. Том пожертвував своє тіло для медичних досліджень, але, з огляду на почуття його колег, не для цього дослідного полігону. Під час відправи Мері трималася гідно, стояла із сухими очима біля повного чоловіка середнього віку в бездоганному костюмі. Я спочатку не зрозумів, що це їхній син. Він мав роздратований вигляд людини, в якої купа інших, значно важливіших справ. Мене познайомили з ним. Він мляво й неохоче потис руку.

— Ви працюєте в страховій сфері, чи не так? — поцікавився я.

— Насправді, я андерайтер[17].

Я не був упевнений, у чому полягає відмінність, але зрозумів, що не варто запитувати. Спробував ще раз.

— Ви надовго сюди?

Він зиркнув на годинник, нахмурився, наче вже запізнився.

— Ні, сьогодні вдень лечу назад до Нью-Йорка. Довелося перенести кілька зустрічей. Усе сталося в такий невдалий час.

Я прикусив язика, зупинивши слова, що готові були зірватися. Нагадав собі: байдуже, як він поводиться, усе одно це син Тома й Мері. Я відійшов. Він знову зиркнув на годинник.

Ґарднер і Джейкобсен були на церемонії. Джейкобсен уже повернулася до роботи, під піджаком перев’язане плече майже не було помітно. Ґарднер офіційно залишався на лікарняному. Він переніс транзиторний ішемічний напад — мікроінсульт, наслідок тривалого задушливого захвату. Напад призвів до легкої афазії та однобічної втрати чутливості, але лише тимчасової. При зустрічі я помітив тільки, як поглибилися дрібні зморшки на його обличчі.

— Зі мною все гаразд, — скуто відповів він на моє запитання про здоров’я. — Жодних причин, щоб не ставати до роботи. Кляті лікарі.

Джейкобсен знову прибрала свого звичайного вигляду: бездоганна та недоторкана. Якщо не звертати уваги на ліву руку, то й не здогадатися, що її підстрелили.

— Ходять чутки, що вона має отримати подяку, — сказав я Ґарднеру, коли жінка висловлювала співчуття Мері.

— Це на розгляді.

— Як на мене, вона того заслуговує.

Він трохи розігнувся.

— Як на мене, теж, сповна.

Я спостерігав, як Джейкобсен серйозно розмовляє з Мері. Чарівна лінія шиї… Ґарднер прочистив горло:

— Діана ще не оговталася. Розлучилася минулого року.

Перший натяк на її особисте життя. Я здивувався, що він раптом заговорив про це.

— Він був теж агентом БРТ?

Ґарднер заклопотано вилущував якусь порошинку з лацкана свого зім’ятого піджака.

— Ні. Вона була юристкою.

Перед тим як піти, Джейкобсен підійшла попрощатися. Потисла мені руку. Міцне рукостискання, суха й тепла шкіра. Сірі очі начебто трохи потеплішали, але то могла бути моя уява. Я побачив її востаннє, коли вона поверталася до машини з Ґарднером, — витончена й спортивна, поряд із пом’ятою фігурою старшого агента.

Сама церемонія була простою та зворушливою. Не виконували ніяких гімнів, тільки два улюблені джазові треки Тома на початку та наприкінці: «My Funny Valentine» Чета Бейкера та «Take Five» Брубека. Я слухав і всміхався. Між композиціями виступали друзі і колеги, та раптом урочистість порушив дитячий плач. Томас Пол Ейвері лементував на повен голос, попри всі зусилля матері, яка намагалася його заспокоїти.

Ніхто не заперечував.

Він народився майже одразу, як Сем доставили до лікарні, абсолютно здоровий, і висловив все, що думав про цей світ, несамовитим криком. Спочатку лікарі непокоїлися через тиск Сем, але після пологів він норма­лізувався з неймовірною швидкістю. За два дні вона повернулася додому. Коли я провідував їх, жінка була все ще бліда, зі запалими очима, але без жодних видимих ознак пережитих страждань.

— Це більше схоже на поганий сон, — зізналася вона, коли Томас заснув після годування. — Немов завіса впала. Пол хвилюється, що я заперечую травму, але це не так. Для мене набагато важливіше те, що сталося потім, розумієш? — вона дивилася на зморшкувате рожеве личко сина, підняла на мене очі й так широко всміхнулася, що в мене ледь не розірвалося серце. — Наче все погане не має значення. Ось це знищило все попереднє.

Полові, певно, було важче впоратися з тим, що сталося. Усі ці дні його обличчя раз у раз вкривалося тінню. І без порад психолога було зрозуміло, що він знову переживає ці випробування, глибоко поранений тим, як близько вони були від катастрофи, знову й знову уявляючи те, чим усе могло завершитися. Але щоразу, коли він повертався до дружини із сином, тінь зникала. Рано ще казати, проте, дивлячись на них трьох разом, я переконувався, що рани загоюються.

Зазвичай вони гояться, якщо є час.

Мій чай охолонув. Зітхнувши, я встав і підійшов до телефона, щоб прослухати повідомлення.

— Докторе Гантере, ви мене не знаєте, але мені дав ваш номер суперінтендант Воллес. Мене звати…

Голос перебив звук дверного дзвінка. Я натиснув на паузу й пішов відчинити. Останнє денне світло наповнювало маленький передпокій золотавим сяйвом — провісником літа. Я простягнув руку, щоб відімкнути замок, і мене охопило відчуття дежавю. Молода жінка в сонцезахисних окулярах стоїть на вулиці сонячного вечора. Усмішка перетворюється на вишкір, рука лізе в сумку й дістає ніж…

Я похитав головою, розганяючи óбрази. Розправив плечі, відімкнув замок, відчинив двері навстіж.

З порогу на мене сяяла усмішкою літня жінка.

— Ах, докторе Гантере, це ви!