Джон Гришем - Фірма

і врешті визначитися з нашою справою. Вона непокоїть директора Войлеса, а також твоє майбутнє. Друга: ми хочемо послідкувати за ними й визначити, скільки ж їх тут є, цих гангстерів. Постараємося за тиждень їх упізнати. Острівець невеликий, і всіх добре видно.

— І по-третє. Ви хочете попрацювати над своєю засмагою?

Еклін видушив з себе смішок. Тарранс усміхнувся, та відразу спохмурнів.

— Ні, не зовсім так. Ми зараз тут, щоб тебе захищати.

— Мене захищати?

— Так, востаннє, коли я сидів за цим столом, ми вели розмову з Джо Ходжем та Марті Козінскі. Близько дев’яти місяців тому. А точніше напередодні їхнього вбивства.

— І ви думаєте, що мене теж збираються вбити?

— Ні. Поки що ні.

Мітч подав знак бармену, замовляючи нову порцію коктейлю. Гра в доміно була в розпалі, підігріті пивом, місцеві вже мало не чубилися.

— Послухайте-но, хлопці. От ми говоримо про те, як гангстери, як ви їх називаєте, певно слідкують і кругом їздять за моєю дружиною по всьому острову Великий Кайман. Я нервуватиму, поки не впевнюся, що з нею все гаразд. Тож як там наша справа?

Тарранс відволікся вже від човна й перевів погляд на нього.

— Два мільйони погоджено і...

— Звісно що погоджено, Таррансе. Ми ж про це й вели мову. Хіба ж ні?

— Розслабся, Мітчу. Ми тобі сплачуємо півмільйона, щойно ти впораєшся зі своїми папками. Відтоді вороття вже не буде, як кажуть у народі. Ти наш.

— Таррансе, я це розумію. Я ж сам це запропонував, пам’ятаєш?

— Ну, з цим все буде легко. Насправді нам твої документи не потрібні. Бо це чисті папки. Гарні папки. Легальні папки. А нам потрібні погані папки, Мітчу, ті, в яких ми знайдемо обвинувачення. І от на ті папки натрапити буде дуже важко. І от коли ти це зробиш, тоді отримаєш свої пів мільйона. А решту — після судового процесу, останнього.

— А мій брат?

— Ми постараємося.

— Не надто переконливо, Таррансе. Я хочу підтвердження.

— Ми не можемо пообіцяти визволити твого брата. Та чорт забирай, його засуджено, він має відсидіти ще сім років.

— Але він — мій брат, Таррансе. І мені байдуже, якби він навіть був серійним убивцею й чекав на останню вечерю. Він мій брат, і якщо хочете мене, ви мусите випустити його.

— Я ж сказав, ми спробуємо, та гарантувати не можу. Не існує жодного законного, легального чи формального способу для його звільнення, тож доведеться спробувати інші засоби. А що як під час спроби втечі його підстрелять?

— Просто витягніть його звідти, Таррансе.

— Ми постараємося.

— То ви використаєте владу й сили служби ФБР, щоб допомогти моєму братові втекти із в’язниці? Так, Таррансе?

— Даю слово.

Мітч відкинувся на стільці назад, відпив довгий ковток. Отже, вони заключили угоду. Стало легше дихати. Він усміхнувся до дивовижного Карибського моря.

— То коли ми матимемо твої папки? — запитав Тарранс.

— Та ж ви їх не хочете. Самі сказали, що вони занадто чисті.

— Нам потрібні папки, Мітчу, бо як матимемо папки, тоді й матимемо тебе. Це буде, так би мовити, твоє забезпечення — ти здаєш нам папки й свою юридичну ліцензію.

— Ще десять-п’ятнадцять днів.

— Скільки папок?

— Від сорока до п’ятдесяти. Там найменші дюйм завтовшки. Великі й на столі не помістяться, на роботі я не можу користуватися копіром, тож довелося мені дещо організувати.

— Ну, може, й ми б допомогли тобі з копіюванням, — мовив Еклін.

— Може й не могли б. Можливо, якби мені знадобилася ваша допомога, то я б до вас звернувся.

— І як ти пропонуєш їх нам передавати? — знову запитав Тарранс. Еклін знову ретирувався.

— Та дуже просто, Вейне. Щойно я всі скопіюю і як тільки отримаю там, де скажу, мільйон, вручу вам ключика від однієї кімнатки десь у Мемфісі, й ви заберете їх у свій пікапчик.

— Я тобі казав, що гроші для тебе переведемо на депозит у швейцарському банку, — відповів Тарранс.

— А я тепер не хочу їх у швейцарському банку. Я вам продиктую всі умови трансферу, доведеться все зробити саме так, як я скажу. Зараз, хлопці, я свою голову підставлятиму, тож я висуваю умови. Принаймні більшість умов.

Тарранс усміхнувся, пирхнув і втупився в пірс.

— То ти швейцарцям не довіряєш?

— Скажімо так, що в мене на думці є ще один банк. Не забувай, Вейне, я працюю з тими, хто відмиває гроші, тож я вже став експертом із ховання грошей на офшорних рахунках.

— Побачимо.

— А коли я перегляну той записник з інформацією про Моролто?

— Після того, як ми отримаємо документи й ти отримаєш першу суму. Ми тобі коротко про все повідомимо, та загалом тобі треба все самому переглянути. Нам ще не раз доведеться з тобою зустрічатися, а це досить небезпечно. Може, ще кілька разів автобусом проїдемось.

— Гаразд, наступного разу я сидітиму біля проходу.

— Звісно, звісно. Будь-хто, вартий двох мільйонів, може обирати будь-яке місце в автобусі «Ґрейгаунд».

— О, ти не уявляєш. Яке то задоволення для мене. Не уявляєш.

Мітч побачив його за три милі від Джорджтауна, на вузькій звивистій дорозі на Боддентаун. Чоловік, насунувши на голову капюшон, присів за старим «фольксвагеном-жуком», наче спинився через несправність двигуна. Вдягнений був, як місцевий, нічого в ньому не виказувало туриста. Його можна було легко прийняти за одного з численних британців, які працювали в якійсь урядовій установі чи в банку. Добре засмаглий. Тримаючи в руках розвідний ключ і начебто роздивляючись його, він простежив за «мітцубіші», що промчав лівою смугою дороги. Чоловік був скандинавом.

Мітч не повинен був його помітити.

Мітч машинально скинув швидкість до тридцяти миль за годину, щоб того почекати. Еббі озиралася назад, на дорогу. Вузька траса на Боддентаун спершу простягалася на п’ять миль вздовж узбережжя, далі розходилася, й океан зник з виду. За кілька хвилин очікувано вигулькнув на дорозі зелений «фольксваген» скандинава. Зрозумівши, що його побачили, той хутко пригальмував і звернув на першу-ліпшу білу кам’янисту дорогу до океану.

Мітч додав швидкості й рушив на Боддентаун. Він об’їхав селище з заходу. Повернув на південь і за милю вже був біля океану.

О десятій ранку паркувальний майданчик коло заїзду до «Клубу Ебанкса» був майже заповнений. Пів години тому відчалили два човни з пірнальниками.