Джон Гришем - Фірма

хто би принюхувався у пошуках когось, хто загубився. Може, вони й слідкують за джипом чи прочісують торгову площу, розшукуючи його. Може й так.

Заплативши сімдесят п’ять Кайманських доларів, він придбав останній квиток на невеликий, на десять пасажирських місць, «Трісландер». Ввечері, щойно вони прибули, з міського таксофону Еббі замовила квиток на цей рейс. Мітч дотягнув до останнього, а тоді помчав по злітній смузі й забрався на борт літака. Пілот захряснув двері, замкнув і літак став вирулювати на злітну смугу. Інших літаків, готових злітати, Мітч не помітив. Ангар залишився праворуч.

Десятеро туристів милувалися блискучо-блакитним морем упродовж усіх двадцяти хвилин польоту. Коли вони приземлилися на острові Кайман Брак, пілот перетворився на гіда, та ще й колом облетів увесь острівець. Особливу увагу туристів звертав на стрімкі кручі, що заходили прямо у воду, на східному кінці острова. Сказав, якщо не враховувати кручі, то острів був би таким само рівнинним, як і Великий Кайман. Далі літак м’яко приземлився на вузькій асфальтовій смузі.

Під невеликою білою будівлею, на кожній стіні якої було виведено «АЕРОПОРТ», стояв і пильно вдивлявся у пасажирів кавказець з чіткими рисами обличчя. Це був спеціальний агент Рік Еклін. З носа краплинами стікав піт, сорочка аж прилипла до тіла. Ступив крок уперед.

— Мітч, — промовив тихо, майже сам до себе.

Мітч якусь мить повагався, тоді підійшов.

— Автомобіль неподалік центрального входу, — мовив Еклін.

— Де Тарранс? — роззирнувся довкола Мітч.

— Він уже чекає.

— А в автомобілі є кондиціонер?

— Боюся, що ні. Вибачайте.

Машині бракувало кондиціонера, потужності, поворотників. Це був «форд» 1974 року випуску, поки вони довго їхали порохнявою дорогою, Еклін пояснив, що вибір автомобілів на Кайман Браку невеликий, це все, що вони змогли орендувати. Уряд США мусить брати в оренду автомобіль через те, що вони з Таррансом не змогли знайти таксі. Принаймні номер пощастило зняти, і то в останній момент.

Наближалися маленькі акуратні споруди, з’явилось море. Авто залишили на піщаній стоянці неподалік будівлі, що називалася «Брак дайверс». Сотня різнокаліберних човнів стояла на якорі біля старезного пірса. На східній частині берега притулився ряд бунгало на підпорках під очеретяними стріхами — в них спинялися драйвери, які приїздили сюди з усіх куточків світу. Біля пірса стояв відкритий бар, він не мав назви, проте був укомплектований доміно й дошкою для дартс. З балок на стелі звисали вентилятори, їхні лопаті з дуба й латуні повільно й тихо оберталися, охолоджуючи доміношників та бармена.

За столом сидів Тарранс, попивав кока-колу й дивився, як екіпаж вантажив на човен, мабуть, з тисячу однакових жовтих балонів. А вбрання на ньому було крикливим, аж істеричним, навіть як для туриста: темні окуляри з жовтою оправою, на ногах чорні шкарпетки й новісінькі коричневі солом’яні сандалі. Торс тісно облягала сорочка луау, розписана в гавайському стилі — яскравих кольорів було, певно, з двадцять; старезні золотисті шорти, явно для нього закороткі, з-під яких виднілися під столом лискучі блідезні ноги. Бляшанкою він вказав Мітчеві на порожній стілець поруч.

— Прикольна сорочка, Таррансе, — не приховуючи зачудування, мовив Мітч.

— Дякую. У тебе теж нічого так прикид.

— І засмага класна.

— Ну, я ж повинен не виділятися, чи не так?

Неподалік стояв офіціант, чекаючи на замовлення. Еклін замовив колу. Мітч висловив бажання випити коли з ромом. І всі троє заглибилися в споглядання екіпажа, який споряджав своє судно.

— Що сталося в Холлі Спрінгс? — врешті запитав Мітч.

— Ти вже вибач. Ми нічого не могли вдіяти. За тобою з самого Мемфіса їхала машина, і ще дві чекали у місті. Ми не могли наблизитися.

— Перш ніж їхати, ви з дружиною говорили про поїздку?

— Думаю, так. Ми про це кілька разів згадували в домі.

Еклін мав задоволений вигляд.

— Вони точно готувалися тебе вести. Впродовж двадцяти миль за тобою їхав зелений «б’юїк-скайларк», тоді відстав. Ми його відкликали.

Тарранс відпив кока-коли й вів далі.

— У суботу пізно вечері з Мемфіса на Великий Кайман без пересадки полетів «Лір». Я певен, що на облавку було пару бандюків. Рано вранці у неділю літак повернувся до Мемфіса.

— Отже, вони вже тут і слідкують за нами?

— Авжеж. Швидше за все, парочка їх летіла на одному літаку з тобою й Еббі. Це могли бути і чоловіки, й жінки. Може, який мужик-негр, може, східна жінка. Хто їх знає? Ти не забувай, Мітчу, у них сила-силенна грошей. Ось двоє з тих, кого ми впізнали. Один з них був разом з тобою у Вашингтоні. Близько сорока років, блондин, зріст метр шістдесят два-шістдесят шість, волосся коротке, майже брита голова, риси обличчя суворі, нордичні. Рухається дуже швидко. Вчора ми його бачили на острові за кермом червоного «форда-ескорт», він взяв його в оренду в «Коконат кар ренталс».

— Здається, я його бачив, — сказав Мітч.

— Де? — запитав Еклін.

— У барі аеропорту Мемфіса в той вечір, коли повернувся з Вашингтона. Я помітив, як він за мною спостерігає, і одразу подумав, що вже його бачив — у Вашингтоні.

— Так, це він. І зараз він тут.

— А хто другий?

— Тоні Верклер, або, як ми його звемо, двохтонний Тоні. Це злочинець з довжелезним списком звинувачень, ошивався в Чикаго. На Моролто працює багато років. Вагу має в триста фунтів, основна робота — слідкувати за людьми, ніхто на нього в житті не подумає.

— Вчора ввечері він сидів у «Ромоголових», — додав Еклін.

— Вчора ввечері? Ми вчора ввечері там були.

Під радісне улюлюкання човен з пірнальниками відштовхнули від пірса й він попрямував у відкрите море. Оддалік за пірсом, далеко від берега, рибалки в човниках витягували сіті, моряки керували яскравих барв катамаранами.

Кволий сонний ранок на острові змінив активний день. В море відпливла половина суден, що стояли на причалі біля пірса.

— Ну а ваші коли сюди приїхали? — поцікавився Мітч, відпиваючи свій коктейль, в якому було рому більше, ніж кока-коли.

— В неділю ввечері, — відповів Тарранс, не відриваючи погляду від дайверського човна, що поволі розчинявся у морі.

— От просто з цікавості: скільки ж у вас людей на островах?

— Четверо чоловіків, дві жінки, — відповів Тарранс. Еклін мовчав, надавши право проведення розмови іншому.

— А чому саме ви тут? — допитувався Мітч.

— О, цьому є кілька причин. Перша: ми хочемо з тобою поговорити