Ліза Фельдман Барретт - Як народжуються емоції

захворюванням. Уперше він намагався вбити себе, коли йому було всього одинадцять, і здійснив кілька спроб самогубства вже у в’язниці. Емпатію надзвичайно складно культивувати до того, хто відкриває вогонь по невинних людях у кінотеатрі. Навіть пам’ятати, що обвинувачуваний залишається людиною, хоч яким тяжким або страшним був злочин, часом непросто, але саме тоді емпатія може бути найважливішою. Вона може втримати суддю від того, щоб зайти надто далеко в покаранні правопорушника у винесенні вироку, може допомогти забезпечити моральність вироку та здійснення правосуддя. Це і є той тип емоційної гранулярності, що веде до мудрого використання емоцій у залі суду.

Як на те, найкорисніші емоції для судді залежать від його цілей у процесі. Якою, наприклад, є мета покарання? Чи це відплата? Відлякування для уникнення шкоди для людей у майбутньому? Реабілітація? Це залежить від правової теорії про людський розум. У будь-якому разі, покарання має здійснюватися так, аби зберігалася людськість обвинувачуваного з одночасним пошануванням людськості жертви, навіть якщо обвинувачуваний скоює просто огидний злочин. Усе інше ставить під загрозу саму правову систему.

• • •

Чому так, що ви можете подати до суду на того, хто зламав вам ногу, але не на того, хто розбив вам серце? Закон вважає, що емоційна шкода менш серйозна, ніж фізична, і менше заслуговує на покарання. Подумайте тільки, яка іронія. Закон захищає цілісність вашого анатомічного тіла, але не цілісність вашого розуму, навіть попри те що ваше тіло є просто контейнером для органа, що робить вас тим, хто ви є, — мозку. Емоційна шкода не вважається реальною, якщо тільки не супроводжується фізичною. Розум і тіло відокремлені одне від одного. (Тут треба підняти келихи за Рене Декарта.)

Якщо ви щось і повинні винести з цієї книги, то це те, що кордони між психічним і фізичним не є чіткими. Розділ 10 уже трохи пояснив вам про шляхи, якими емоційна шкода від хронічного стресу, емоційного насильства й нехтування з боку батьків та інші психологічні негаразди можуть врешті спричинити фізичну хворобу й травму. І ми вже бачили, як стрес та прозапальні цитокіни призводили до численних проблем зі здоров’ям, аж до атрофії мозку та підвищення ймовірності раку, серцево-судинних захворювань, діабету, інсульту, депресії й багатьох інших хвороб.

Але це ще не вся історія. Емоційна шкода може вкоротити вам віку. Усередині вашого тіла є маленькі скупчення генетичного матеріалу, що сидять на кінцях хромосом, немов захисні ковпачки. Вони називаються теломерами. Усі істоти мають теломери — люди, плодові мушки, амеби, навіть рослини у вашому садку. Щоразу, коли одна з ваших клітин ділиться, її теломери стають трохи коротшими (хоча вони можуть відновлюватися ферментом під назвою теломераза). Тому загалом їхній розмір повільно зменшується, і на якомусь етапі, коли вони стають надто короткими, ви помираєте. Це нормальне старіння. Але вгадайте, що ще зумовлює зменшення ваших теломерів? Стрес. Діти, які рано переживають нещастя, мають коротші теломери. Іншими словами, емоційна шкода може завдати більш серйозного ураження, тривати довше й заподіяти більшу шкоду в майбутньому, аніж зламана кістка. Це означає, що правову систему можна ввести в оману, коли йдеться про сенс та оцінку ступеня тривалої травми, що може походити від емоційної шкоди.

Інший приклад — хронічний біль. Загалом закон розцінює хронічний біль як «емоційний», бо при ньому немає жодного помітного ураження тканин. У таких випадках закон зазвичай доходить висновку, що страждання недостатньо реальне для призначення компенсації. Люди, що страждають від хронічного болю, часто діагностуються як психічно хворі, особливо якщо звертаються по операцію, щоб перевірити та зменшити їхні «ілюзорні» страждання. Компанії з медичного страхування відмовляють їм в обслуговуванні, оскільки хронічний біль вважається психологічним, а не фізичним. Страждалець не може працювати, проте жодної компенсації йому не надається. Але, як ми бачили в попередньому розділі, хронічний біль є, ймовірно, захворюванням мозку з неправильними передбаченнями. Страждання від нього реальні. Закон же не має точки зору, що передбачення та моделювання є звичайним способом роботи мозку і хронічний біль відрізняється лише ступенем, а не типом.

Хоч як дивно, закон визнає, що інші типи шкоди можуть бути відсутні зараз, але виявлятись у майбутньому. Яскравий приклад — хімічна шкода, така як синдром війни в Перській затоці — хронічне мультисимптомне захворювання, нібито спричинюване невідомими фа­кторами під час тієї війни, вияви якого виникали лише згодом. Синдром війни в Перській затоці викликає чимало суперечок через відсутність консенсусу, чи дійсно він є окремим медичним станом. Однак тисячі ветеранів подали до суду заяви про виплату компенсацій за цей синдром. Для стресу ж чи іншої шкоди, що вважається емоційною, аналогічних юридичних процедур немає. (Біль та страждання компенсуються доволі рідко.)

Зробивши це спостереження, я повинна зазначити, що закон глибоко непослідовний, навіть іронічний у своєму погляді на емоційну шкоду, якщо придивитися до міжнародних норм щодо тортур. Женевські конвенції забороняють заподіяння психологічної шкоди військовополоненим, а Конституція США так само забороняє «жорстоке та незвичайне покарання». Тому для уряду незаконно катувати ув’язнених психологічно, але абсолютно законно тримати ув’язнених в одиночній камері протягом довгого часу навіть попри те, що стрес від ув’язнення може вкоротити теломери цих людей, а отже, їхні життя.

Абсолютно законно також шкільним задиракам ображати, мучити й принижувати ваших дітей навіть попри те, що це вкорочує теломери жертв і, потенційно, їхній вік. Коли група учениць середньої школи навмисно знущається з іншої учениці, вони діють з наміром та мотивацією заподіяти страждання, однак юридичні наслідки цього спостерігаються рідко. В одному дуже відомому випадку п’ятнадцятирічна Феб Прінс повісилась у 2010 році після місяців словесної агресії та фізичних погроз. Об’єктами судового розгляду через переслідування, гоніння, образи та порушення цілої низки громадянських прав стали тоді шестеро підлітків, які знущалися з неї за життя, а потім ще й залишали жорстокі коментарі на її пам’ятній сторінці у Facebook. Цей випадок підказав законодавцям штату Массачусетс прийняти спеціальні протизнущальні закони. Ці закони є непоганим початком, але карають лише крайні випадки. Як же можна врегулювати стосунки між дітьми в правовому полі?

Задираки мають намір заподіяти страждання, але чи є це наміром спричинити шкоду? Ми не можемо знати цього напевне, але в більшості випадків я в цьому сумніваюся. Більшість дітей не усвідомлює, що душевний біль, який вони спричиняють, може перетворитися на фізичну хворобу, атрофовану мозкову тканину, погіршення IQ та вкорочення теломерів. Діти є діти, кажемо ми. Але шкільні знущання стали вже якоюсь національною епідемією. В одному дослідженні понад 50 відсотків дітей по всій країні повідомили про словесні чи соціальні знущання з них самих або про свою участь у знущанні з іншої дитини в школі мінімум раз на два місяці. Понад 20 відсотків повідомляли про те, що стали жертвами або винними у фізичному знущанні, і понад 13 відсотків повідомляли про залученість до електронного знущання. Знущання вважається достатньо серйозним ризиком для дитини з можливістю пожиттєвих наслідків для здоров’я, і на час друку цієї книги Інститут медицини та Комітет Національної науково-дослідної ради США з питань права та правосуддя працюють над усеосяжним звітом про його біологічні та психологічні наслідки.

Якщо ви страждаєте наразі від психічного болю через знущання чи з якоїсь іншої причини, то