Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

Ярославу було невідомо. Йому на думку не спадало, що у зв'язуванні ниточок воєдино є щось складне. Він же не руками їх зв'язував.

Білявий сяк-так утвердився на ногах і підійшов до Ярослава, тримаючись за стіну. Він недовірливо подивився на клубок, що копошився серед залишків вапняних утворень, потім на тіла, розкидані по печері, і здивовано свиснув.

— Ви монстри, — впевнено сказав він.

— Ти татка вбиватимеш, чи ні? — роздратовано спитав Ярослав. В голові паморочилось, спина боліла, дуже хотілося когось вбити. Або хоча б поспостерігати за процесом.

— Сам здохне. Ти порвав повідець, — байдуже озвався біловолосий, татко сам по собі його зовсім не цікавив.

— І що?

— Для мене це болісно, але добре. Для нього це болісно та дуже погано. Такі речі просто так не даються. Вони життя забирають. Або у спеціально заготовленої жертви, або у того, хто вирішив ризикнути і підсилитись у такий спосіб. Якби моя мама не здогадалась вихопити мене з люльки і втекти, мене в тій люльці придушили б і отримали всі мої сили та можливості. А так були змушені віддати свої на повідець, після чого здохли. Тільки мій тато залишився, я з ним був зв'язаний.

— Не зрозумів, — щиро зізнався Ярослав. Маячня переходила в нову фазу і ставала все цікавішою. Життя цікава штука виявляється. Особливо чуже життя.

— Я народився для того, щоб три старі бездарі могли прожити зайву сотню років. Вони знайшли мою маму, обдаровану зі сплячим даром, проявили турботу, розіграли кохання. Шістнадцятирічній сироті багато не треба. Тільки вона виявилася не дурною і поламала їм усі плани. Забрала мене з-під носа і втекла з цього світу. Так як вони віддали залишки своїх сил на прив'язку немовля до тата, двоє з них цієї втечі не пережили, третій продовжив існування у вигляді різновиду вампіра. Мені, щоб повернутися у вихідний стан і не померти від старості протягом найближчих десяти років, треба було вбити батька. Я сюди для цього повернувся. Та й взагалі, мені не подобалося почуватися ланцюговим псом. Тим більше, через нього. Нічого складного. Тепер можу зайнятися чим захочеться. Хоч магією. Дар у мене є.

— Здуріти, — сказав Ярослав. — Як тебе хоч звати?

— Дан Вераде.

— Ти справді вбивця?

— Мисливець. Найманець, загалом. Мені різну роботу доводилося виконувати.

— Ясна річ, — сказав Ярослав. Світ дуже дивна штука, в ньому можливо що завгодно. Особливо коли світів багато. — Тепер тобі доведеться проситись на навчання до академії. Та й дракон обіцяв відкрити тобі якісь сімейні таємниці. Не засумуєш. Ще пошкодуєш про своє необачне бажання стати магом.

Дан почухав ніс і голосно чхнув.

Кіого, який уважно спостерігав за тим, що відбувається в печері, штовхнув Ярослава в бік і душевно запитав:

— Що він робить?

Ярослав простежив за його вказівним пальцем і побачив запиленого типа, що похитувався і крутив у руках якусь штуковину.

— Уявлення не маю, — сказав Ярослав. Його більше цікавив Дан, ніж дивний хлопець, що примудрився розминутися з сторожовим плетінням. Що Етль збирається робити із блондином? І навіщо?

Тип у печері прийняв якесь одному йому відоме рішення, бридко зареготав, засунув штуковину в рот і пронизливо засвистів.

— Драконів свисток, — зрозумів Ярослав.

Підтверджуючи його слова, стеля печери перестала протікати, вона подала у відставку і припинила своє існування. Замість неї з'явилася усміхнена драконяча морда на довгій шиї. Морда, примруживши очі, оглянула простір, здивовано глянула на веселого типа і підморгнула Ярославу. Тулуб дракона ховався в густому тумані дивного зеленого відтінку. Туман мав дуже нездоровий вигляд. Він своїм нагадував калюжу з протухлою водою. Від нього навіть трохи смерділо, але дракону, схоже, ховатись у ньому подобалося. Дивні істоти дракони, не гидливі.

— Вбий їх усіх! — радісно заволав тип зі свистком.

— Усіх?! — здивувався Етль. — Усіх у місті, чи всіх у цій печері? — уточнив про всяк випадок. Хто їх психів знає?

— Їх, — тип рішуче вказав на Кіого, що посміхався.

— Ні, їх я вбити не можу, — шкодуючи, відмовився Етль. Навіть головою затряс.

Зелений туман захитався і став смердіти інтенсивніше.

— Я тобі наказую! — істерично завив тип.

— Хм, — сказав Етль і здивовано подивився на початківця — дресирувальника драконів.

— У мене Драконів Свисток! — тип потряс свистком перед драконячою мордою і почав танцювати щось схоже на танець нетверезого індіанця.

Етль з цікавістю спостерігав. Його взагалі люди цікавили, як вид, він намагався розібратися у відтінках їхніх емоцій та зрозуміти, як вони приходять до своїх часто нелогічних висновків. Ритуальні танці як доказ були чимось новим.

— Ти не Валідай, — сказав надивившись. — Віддай амулет власникові, бо інакше згориш.

— Якому власнику? — здивувався тип, не припиняючи свого танцю.

— Тому, що Валідай, — у своїй звичайній байдужій манері відповів Етль.

— Якому Валідай?!!

— Будь-кому. Можеш віддати тому, що зараз біля ніг Ярослава валяється, — вказав напрямок кивком. — Можеш пошукати когось іншого. Тільки в тебе часу мало. З того моменту, як ти дунув у свисток, температура твого тіла почала підвищуватися. Ще трохи і ти спалахнеш. Не можна брати чужі амулети.

Який інтелігентний дракон. Ввічливий, спокійний. Ярослав зрозумів, що обов'язково знайде час у своєму щільному графіку, підійде до Етля і облає його від щирого серця. Гучно. Щоб половина міста збіглася послухати. Ця сволота могла з'явитися ще півгодини тому. Навіть годину тому могла з'явитися, але чомусь воліла чекати на виклик. Дракони.

Тип зі свистком схлипнув, перестав витанцьовувати і слухняно пішов віддавати свисток представнику родини Валідай. Він дивно смикався, спотикався і вголос ридав. Дракону він повірив одразу. Дракони взагалі не вміють брехати. Про їхню політику недомовок бідолаха не знав. Горіти йому не хотілося. Розлучатися з мріями про ручного дракона теж. Горіти не хотілося більше.