Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

Піднявшись до тунелю і захникавши особливо жалібно, бідолаха жбурнув свисток на дажана, що валявся на підлозі, і нарешті перестав трястись і схлипувати. Дивний хлопець. Щуплий, кудлатий, довгоносий, весь обвішаний фігурками птахів. Маг, мабуть, повітряник. У них буває пристрасть до птахів просто не в таких масштабах.

Етль поспостерігав за процесом передачі амулету, потім ще раз підморгнув Ярославу і упаковані в сторожові плетіння люди зникли, разом зі своїм невідкопаним ватажком, стеля відновилася, а дивний тип знову гірко заридав. Виходило у нього жалісно і безнадійно. Його хотілося обійняти та втішити. Втягнули бідолаху злі дядьки в погані справи, а він ні сном, ні духом.

— Що це було? — спитав Дан.

— Дракон, — сказав Ярослав.

— Куди всі поділися? — спитав Кіого.

— Туди, де дракони матимуть змогу дізнатися, звідки у них свисток, — сказав Ярослав.

— Так не чесно. Чому нічого не вийшло? Вони ж сказали, що дарують свисток тому, у кого він у руках. Його тримав я, — захотів дізнатися любитель викликати драконів свистом.

— Тому що амулети, прив'язані до крові, дарувати неможна, — відповів Ярослав, не сказавши, хто був автором цього безглуздого слуху.

— Де це ми? — невиразно спитав Нейме, тримаючись за голову руками. До нього повернулося похмілля, додалося до втоми та загального нездорового стану. Даремно він отямився. — І що це таке? — вказав підборіддям на свисток, що лежав у нього на грудях.

— Та я вам що, довідкова? — обурився Ярослав.

Ніч перевалила за половину, і місяць-квасоля забралася з небес над горами батьківщини Нейме. Рятувальникам і месникам треба було наслідувати її приклад і забратися з цих підземель, доки не з'явився хтось, хто відстав від викрадачів дітей. Навіщо чекати неприємностей, з якими можна без особливих зусиль розминутися?

— Нейме, ти зможеш повзти? — спитав Ярослав.

— Так, — трохи подумавши, відповів дажан.

Ним хотілося захоплюватись. Яка стійкість, яка рішучість, яка осляча впертість. Дажани ніколи не скиглить від болю і не скаржаться. Вони краще помруть, ніж зізнаються, що найбільше на світі їм у цей момент хочеться вити, а найменше ворушитися.

— Тоді повзи в бібліотеку, — сказав Ярослав. — Кіого тебе страхуватиме. Інші не в змозі. Головне з невидимого килима не звалися.

Дажан мужньо кивнув, стрімко набуваючи зеленого відтінку, у колір драконячого туману, засунув сімейний амулет за пазуху, перекинувся на живіт і старанно поповз.

Ярослав чомусь подумав, що знову впустив з виду якусь дрібницю.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно