Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

з сусідньої партії, що стояв під лісом на балані, помітив цей підозрілий рух і крикнув:

– Стой, куда пабєг? Вернісь…

У цю мить я був у лісі, Рибченко добігав до просіки і Галущак лиш посеред просіки.

– Стой, стой, сукіни сини. Дєржі, – і пальнув вистріл один, другий. З сусідньої партії праворуч обізвалися також. На нас сипнули з кількох крісів та почувалось тупіт кількох пар ніг.

Галущак вже був над самим лісом, як ураз брикнув на ріща. Гадали, зашпортнувся, але… не вставав, тільки засовався. Очевидно, підстрілили.

З перестраху ми засапалися так, що не зуміли взяти другої торби під лісом з провіянтом, і щосил наших ходу лісом. Бігли, задихалися, зашпортувались, дряпались. Був такий момент, якого, дай Бог, більше не зазнавати.

Прибігли до річки. Куди ж тепер? Через готовий міст і попри пункт, чи кругом, оббігти пункт? Я за другим пляном – Рибченко за першим. Тупцюєм, хвилюємся, сердимось…

Не маючи часу на суперечки, бо кожна хвилина дорога, я рванувся в обхід річки. Рибченко просив, гукав, спиняв мене, а врешті побіг за мною.

Знову затріщало сухе гілляччя, забились серця, рвались, перескакуючи високі кущі ріща. Гадюкою вилася нетряна дорога.

Коли б не збитись та не вскочити до рук. Зупинялися, придивлялись, прислухались…

Не зчулись, як перед просікою опинились. Вклякли, наслухали і схильці, рачки по болоті на другий – бажаний бік.

Вскочили в ліс, оглянулись.

Ху, – відсахнули, немов би й мети досягли. Половина небезпеки, наглий момент минув. Ми ошукали конвоїрів. Вони переконані, що ми взяли напрямок по той бік просіки, понад пункт.

Але завчасно не раділи. Побігли знову. Ліс випав рідший, бігти легше. За годину були знову коло річки, що звивається тут на всі боки. Дістатися на другий бік – відсунемо ще далі небезпеку.

Вхопив я палицю, вимірив мілкіше місце і шобовсь у воду. Пробрало тисячами голочок, бо вода ще зимова, та на це не вважалось. За мною Рибченко. На нашу радість не глибоко – по пахви.

Вилізли на беріг, сховалися в гущині, перезулись, викрутили одежу, пробігли ще зо 2 км і сіли спочити та поїсти, свідомі того, що тут нагальної небезпеки вже нема.

Не їлося. Надмірне хвилювання, дрожі всіх атомів тіла ще не вщухли. Рушили мірнішим кроком, дотримуючись правил: іти понад річку, один вдивляється праворуч – другий ліворуч, іти тихше, не стаючи на сухе дерево, як один стане, присяде – другий машинально робить теж саме.

Так ми щасливо вискочили з ями плачу, страждань і смерти, опинившися «на волі», серед диких кількатисячкільометрових вздовж і вшир хащів. Кругом нас сосна та ялиця з хижим звірем, над нами високі верховіття з клаптями неба, а під нами болото й море хмизу.

І так ми стали втікачами, яким, на випадок нещастя як піймають, попало б або 10 років каторги, або розстріл. Боячись за життя, за свою долю, во ім’я пережитих страхіть, мук і голодівки, ім’ям самозбереження – ми постановили докласти всіх зусиль, всієї хитрости й уміння, рік цілий на поневіряння втечі пожертвувати, щоб лише втечи, врятувати життя.

З цим настановленням розуму ми почали свій хрестний шлях утечі.

Цими заповітними правилами – засторогами електризувались наші нерви, вібрували ними кров, їм підневільно скорився організм.

Пішли твердо, бадьоро, саможертовно до мети, – у рідній край, на Україну.

Ляком стукало серце…

Тремтіли м’язи, щеміли нерви…

Став до боротьби за життя весь інтелект…

А сосни мрійно шептали, гули,Благословляючи нас, «тікай»…Про що шептала сосна?Гей, ви, сосни мрійні,Усевлонський край…

КНИЖКА ТРЕТЯ

ЗІ СОЛОВЕЦЬКОГО ПЕКЛА НА ВОЛЮ

І НЕТРЯМИ ПРАЛІСІВ

Щасливо вирвавшись з усевлонської каторги, ми зітхнули духом визволеної людини й стали укладати план та напряму найближчої мандрівки.

Розкуті м’язи, вільна душа, свобідний інтелект марили щастям першої вдачі і пристрасно-солодко заглибилися в роздуму-міркування, як найзручніше йти, куди найкраше вдаритися, щоб перший щасний крок заквітчався вінцем конечного успіху.

Роздумувати довго не доводилось. Напрямок лише один і невідступний – на південь, а шлях кругом однаковий – нетряні, непролазно-блудні хащі. Одинока полекша – річка, хоч надто небезпечна. З неї ми й скористали.

Постановили відійти від пекла-пункту ще кілька кільометрів, на річці Льохті зробити пліт і ним добратися до Лузи, а там, як казав мені колись зирянчук-візник, є волок (лісова дорога) до залізниці.

І ми скермували свій шлях понад Льохту. Тяжкий та небезпечний то був шлях: ідучи берегом – на кожному кроці можна наскочити на погоню, стежу; зайшовши в ліс – зблудити білого дня, що слово мовити. А мука однакова: берегом – болото по коліна, лісом – багниська, хащі. Ми комбінували так, щоб і на беріг не вискакувати, і в лісову гущавину не влазити.

Страдницький то був хід. Жорстоко-сувора природа ставляла нам тисячі неподоланих перешкод: ми щохвилини потопали в густому ріщі, ламали ноги в звалених баланах, по пахви грузли в болотах, захлиналися в гнилих ямах-баюрах, місили, стрягли в трясовинах, блудили-непритомніли в гущавинах. Що п’ять, що десять кроків – треба відсапнути, зорієнтуватися, набрати сили… Кожний метр дороги ми брали з боєм, кожний ступінь ходу болем-труднощами врізався в пам’яті, у нервах, в крові, кожний крок залишив по собі вічний слід, фізичний чи моральний…

Проте, ми вперто йшли, чвалали крок за кроком. Якась підсвідома сила нас підносила. Вогнепромінна жадоба «тікай», в стражданнях кілька місяців леліяна, повна свідомість того, що біжиш зі світу дичини і смерти у світ життя і з кожним кроком віддаляєшся від пекла жаху, – наповняли енергією, підбадьорували нас.

До вечора ми мали за собою найменше 5 – 6 кільометрів. Зважили, що на сьогодні досить, і поклалися спочити. Були заболочені до вух; хотілося посушитись, але здавали собі справу, що вогонь розводити тут небезпечно.

Стягнули чотири деревині, надерли, настелили кори й полягали. Холодно мокрим на болоті спати, та втома взяла своє.

Страшні, примарні снились сни. Брало десятьма приступами: то холодом скує, що от-от задубієш, то стане раптом гаряче, аж схоплюєшся від млосного болю, а зиркнувши навколо в чорну пітьму, з острахом тулишся до товариша. А що як натрапить медвідь?..

І довго ворушишся в холодному тремтінні. Щойно скліпив повіки, а страхіття знов чередою ринуть, вразливі, страшні, пекучі, й міняються, як на екрані. А кожне з них чи жах – радість, чи журба-смерть…

Ось сниться, що я вдома: простягаю руки, щоб обійняти сина, а вуйко враз стискає мене дебелими лапищами; я б’юсь, змагаюся, благаю помочі і – мокрий в дрожах прокидаюсь. Засну, і мариться мені, що я на Україні серед розкішної природи, у любім товаристві, живу, цвіту, радію і – раптом мене заносить у непрохідний праліс, де сам-один, виснажений конаю. Схоплюсь, обернуся на другий бік – і опинюся за кордоном, у культурнім світі, тішуся у сні, та – не надовго: химерне марево немилосердно жбурляє мене в штрафізолятор, у багнистий підвал, де догибаю я в ледових корчах.

Розпука й радість, конання й перемога всю ніч гіпнотизували,