Еміль Золя - Пастка

я вже давно думав запропонувати вам одну річ... Ви нещасна. Моя мати запевняє, що ваше життя йде шкереберть...

Трохи засапавшись, він спинився.

— Так от! Нам удвох треба виїхати звідси.

Вона поглянула на нього, спочатку нічого не второпавши, приголомшена цим раптовим освідченням у коханні, про яке досі він не обмовився ані словом.

— Як це? — запитала вона.

— Так, — казав далі він, похиливши голову, — ми поїдемо звідси, оселимося десь, та хоча б у Бельгії, коли захочете... Вона мені майже як батьківщина. Якщо обоє працюватимемо, справи швидко підуть на лад.

На його слова Жервеза спаленіла. Якби він притягнув її до себе, щоб поцілувати, їй було б не так соромно. Дивний, одначе, цей хлопець: запропонував викрасти її, як це траплялося в романах чи у вищому світі. Що ж! Вона бачила, як робітники залицяються до заміжніх жінок, але вони не везли їх навіть до Сен-Дені, усе відбувалося на місці й без жодних околясів.

— Ах! Пане Ґуже, пане Ґуже... — шепотіла Жервеза, не знаючи, що ще сказати.

— Врешті-решт, ми жили б тільки удвох, — говорив він. — Бачте-но, люди навколо пригнічують мене, розумієте?.. Коли я маю до когось дружні почуття, я не можу бачити цю людину поряд з іншими.

Але вона вже оговталася й говорила тепер з розсудливим виглядом.

— Це неможливо, пане Ґуже. Таке нікуди не годиться... Адже я заміжня. У мене діти... Я добре розумію, що ви маєте до мене дружні почуття, що я роблю вам боляче. Проте нас гризтиме сумління, ми не зазнаємо втіхи... Мені так само небайдуже до вас, навіть аж надто, щоб дозволити вам скоїти таку дурницю. А це, звісно, буде дурниця... Ні, справді, нам краще залишити все як є. Ми поважаємо одне одного, маємо ті самі почуття. І це немало, багато разів це мене рятувало. Лишаючись за таких обставин порядними, люди здобувають непогану винагороду.

Ґуже слухав її, киваючи головою. Він не міг не погодитися з нею, не мав чим їй заперечити. Тоді раптом посеред білого дня він обхопив її руками, мало не розчавивши, й так жагуче поцілував у шию, немов хотів відчути її на смак. Потім, не домагаючись нічого іншого, він відпустив її й більше не говорив про їхню любов. Жервеза тремтіла, але не сердилася, усвідомлюючи, що обоє вони заслужили на цю скромну втіху.

Тим часом коваль, тремтячи з голови до п’ят від сильного хвилювання, відступив від неї, щоб не піддатися спокусі знову її обійняти. Він став на колінах і, не знаючи, куди подіти руки, почав рвати квіти кульбаби й здалеку кидати їх до Жервезиного кошика. Посеред тієї місцини з вигорілою травою росли пречудові жовті кульбаби. Мало-помалу ця гра його заспокоїла й розважила. Згрубілими від роботи з молотом пальцями він обережно зривав квіти й кидав їх одну за одною, а коли влучав у кошик, очі його, як у доброго собаки, сяяли усміхом. Прачка притулилася спиною до всохлого дерева, весела й посвіжіла, й заговорила голосніше, щоб її слова не заглушав гучний віддих парового тартака. Коли вони йшли з пустиря, одне обік одного, гомонячи про Етьєна, якому дуже подобалося в Ліллі, вона несла кошик, повен квіток кульбаби.

У глибині душі Жервеза не відчувала тієї впевненості в собі щодо Лантьє, про яку говорила. Звісно, вона твердо знала, що не дозволить йому доторкнутися до себе бодай пальцем, але боялася, — якщо він колись домагатиметься її, — своєї давньої слабкості, тієї м’якості, яка завжди змушувала її поступатися, щоб догодити людям. Лантьє, щоправда, своєї спроби не повторював. Кілька разів він лишався з нею наодинці, але тримався спокійно. Скидалося на те, що тепер він упадав за торговкою потрухами, сорокап’ятилітньою жінкою, що добре збереглася. Жервеза іноді говорила про неї перед Ґуже, щоб заспокоїти його. Коли Віржіні та пані Лера вихваляли капелюшника, вона відповідала, що він чудово обійдеться й без її уваги, адже й так всі сусідки вже втратили через нього голову.

Купо всьому кварталу дзвонив, що Лантьє — його друг, щирий друг. Про них могли патякати що завгодно, але він знав те, що знав, і чхати він хотів на ту балаканину, бо ніскілечки не сумнівається в його чесності. Коли вони втрьох виходили в неділю прогулятися, він змушував свою дружину й капелюшника йти під руку поперед нього, щоб допекти сусідам, і позирав на довколишніх, готовий прописати їм лящів, якщо вони дозволять собі бодай хихикнути. Щоправда, він вважав Лантьє трохи жевжиком, дорікав, що той маніжиться перед сивухою, і кепкував, бо той умів читати й говорив, як адвокат. Однак, незважаючи на це, Купо заявляв, що він славний друзяка. Другого такого вірного приятеля не знайти в усьому кварталі. Зрештою, вони добре розумілися й були ніби створені один для одного. Чоловіча дружба — річ сильніша за кохання до жінки.

А ще варто додати, що Купо з Лантьє влаштовували такі гулянки, що аж гай шумів. Тепер Лантьє, коли чув у домі дзенькіт монет, позичав у Жервези гроші — по десять, по двадцять франків. Завжди казав, що це на якісь його важливі справи. Потім, такими днями, він відривав від роботи Купо, говорив, що йому потрібно піти туди чи туди, і брав його з собою. Сівши навпроти одне одного в найближчому ресторанчику, вони набивали кендюхи стравами, яких не бувало вдома, й запивали їх марковим вином. Правду кажучи, бляхареві більше до вподоби була звичайнісінька гульба без усіляких витребеньок, але його вражали аристократичні смаки капелюшника, який знаходив у меню соуси з найдивовижнішими назвами. Таку випещену й перебірливу людину складно навіть уявити. Здається, вони всі такі, ці південці. До прикладу, він не їв нічого пекучого, обговорював кожну страву та її користь для здоров’я, змушував забирати назад м’ясо, коли воно здавалось йому пересоленим чи переперченим. Ще гірше було з протягами: Лантьє боявся їх, як чорт ладану, і здіймав крик на весь заклад, якщо хтось лишав двері відчиненими. До всього, він був страшно жаднючий і за обіди по сім чи вісім франків давав офіціантові лише два су чайових. І все-таки перед ним запобігали, їх обох добре знали на кільцевих бульварах від Батіньоля аж до Бельвіля. На Велику Батіньольську вулицю вони ходили їсти потрушки по-канському, які їм подавали на маленьких плитках. У «Місті Бар-ле-Дюка», внизу біля Монмартру, вони куштували найкращі у кварталі устриці. Коли вони піднімалися пагорбом до «Мулен де ла Галет», їм