Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко

Мініх скаржився, що гетьманські козаки, як миші, дурно тільки хліб їдять, натомість запорожці, «належачи до того самого народу, бо це — втікачі з України», все люди добрі й бадьорі, гарно узброєні, кожен мав із собою по 2-3 коня. На думку Мініха, 3-4 тисячі запорожців могли цілком розбити цілий корпус гетьманців. Та всетаки цим разом московсько-українське військо прорвалось аж у саму середину Криму і взяло ханську столицю Бахчисарай. Але скоро потому мусіли спішно вертатися назад, бо люди в війську почали мерти від недостачі провіянту та хвороб. Мініх поклав у могилу в цім поході половину своєї армії. Особливо страшні були втрати серед українського війська, якого Мініх ані трохи не жалів і не дбав за його потреби.

Знову з великих плянів нічого не вийшло. Не вважаючи на погряничні лінії, для збудування яких Україна принесла стільки жертв, татари на самому початку 1737 року прорвалися на Україну: вони переправилися біля Переволочної по льоду через Дніпро, розгромили московсько-український відділ ґенерала Лєслі й кілька день ґрасували на території Полтавського й Миргородського полків; вони вбили й захопили в полон коло 7.000 людей, спалили кілька сот хуторів, забрали коло 10.000 коней, 150.000 овець і рогатої худоби і взагалі наробили шкоди по офіціяльним обчисленням на 345.000 карбованців. Та московська вища команда не зразилася торішнім фіяском і повела в 1737 році новий комбінований наступ, цим разом проти Азова й Очакова. В цьому наступі взяли участь гетьманські, слобідські й запорозькі козаки. Всього українського війська було коло 50.000. Єдиним успіхом кампанії було здобуття Очакова, але при цьому понесено величезні, втрати: самих українців загинуло 5.000 людей. Та скоро, через хвороби в війську, довелося покинути Очаків і відступити. При відступі загинуло кілька тисяч людей і коло 40.000 коней і волів, узятих із України.

Але й ці страшні жертви не спинили дальших підприємств Мініха, ведених тою самою методою. Готуючися до чергового походу в наступному 1738 році, він звелів реквізувати на Гетьманщині 46.000 волів, викликати 15.000 козаків і крім того 50.000 селян для обозної служби. Край був уже страшенно винищений. Відомий російський міністр Волинський, переїздячи через Україну, писав до Бірона такі свої вражіння: „аж до самого свого вїзду на Україну я навіть не уявляв собі, як сильно вона спустошена й яка маса народу загинула; а ось і тепер таку силу людей вигнано на службу, що не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хоча б стільки хліба, аби прогодувати самий край…. Багато ланів не засіяно, бо нема кому працювати та й нема чим, бо волів, якими тут орють, усіх забрано і заморено в часі походу, а що лишилось, то тепер забирають. У самому лише ніжинському полку взято 14.000 волів, а що з інших полків забрано, про те не маю докладніших відомостей». Але Бірон, Мініх, Ляссі та інші німці, які тоді правили Росією, менше всього рахувалися з інтересами населення й продовжували свою політику, не зупиняючися ні перед якими жертвами, що їх мусіла нести передовсім Україна.

Російсько-турецька війна продовжувалась далі, ведена з російського боку так само надолуго і постійно з великими втратами й жертвами коштом України. Літом 1738 року московсько-українська армія знову пройшла в глиб кримського півострова і знову мусіла відступати назад через погану орґанізацію забезпечення війська провіянтом. При відступі на український арієрґард, який прикривав російську армію, напало 20.000 татар. У гарячому бою загинув гадяцький полковник Григорій Грабянка (відомий автор літопису) й ґенеральний бунчужний Семен Галецький. Турки почали схилятися до миру лише після того, як Мініх переніс війну до Молдавії й побив турецьку армію під Хотином у 1739 році. В цій кампанії гетьманські й запорозькі козаки брали дуже живу участь. У кінці 1739 року союзниця Росії Австрія заключила з Туреччиною сепаратний мир, і тоді й Росія розпочала мирові переговори. Наслідком миру Росія дістала запорозькі землі (пізнішу Катеринославщину й частину Херсонщини), які й були залишені в розпорядженні Запорозького Війська. Це був одинокий результат майже шестилітньої війни, веденої з страшною напругою всіх сил та з величезними жертвами.

Для Гетьманщини наслідки цієї війни були дуже тяжкі. Передовсім загинуло багато людей, десятки тисяч козаків і не менше того селян, які служили в обозі. Загинуло дуже багато худоби, коней і волів, через що край дуже зубожів. Недавно знайдені офіційні дані показують, що за час війни було притягнуто до строєвої й обозної служби 157.300 козаків і 205.000 селян; із них загинуло 34.200 людей, що при всьому населенні в 1 міліон становить дуже великий відсоток. Коней загинуло коло 47.000. Всього край зазнав утрат на 1.5 міліона карбованців — кольосальна сума для того часу. Волів і коней російське командування забрало з України на 146.355 карб., і ця сума не була повернута. Так само не повернуто 140.138 карб, за провіянт і фураж та 30.858 карб, за вози і всякий струмент. Сільське господарство в краю сильно впало. Наприклад, в одному з найбільших полків — Ніжинському, що мав 140.000 душ населення і звичайно споживав щороку 1.500.000 пудів збіжжя, в 1737 році було зібрано з поля всього 160.000 пудів; так само зменшилася продукція збіжжя й по інших полках: Чернігівському, Лубенському та інш. Російський уряд, довідавшися про це, заборонив викурювати горілку, щоб не переводити збіжжя, звелів позапечатувати горілчані казани, грозив карами. Але це мало помагало. Козаки й селяни перебували в походах або розбігалися та ховалися, й не було кому сіяти збіжжя. Тимчасом у тому ж 1737 р. стояло на Гетьманщині постоєм 75 російських полків (із них 23 кінних), а в 1738 році понад 50 полків, і все це годувалося коштом місцевого населення. Турецька війна завдала такий удар добробутові краю, що ще 25 років після того, в 1764 році козацька старшина скаржилася, що козаки й селяни дуже зубожіли через руїну, звязану з тою війною, і ніяк не могли стати на ноги. Не маючи змоги винести тягарів, які впали на нього, населення розбігалося на всі сторони. Вже в перших роках війни погрянична адміністрація доносила російському урядові, що за короткий час міста й села на правому березі Дніпра, під владою Польщі, наповнились утікачами з лівобережної України.

В 1740 році померла цариця Анна, з імям якої звязана дуже сумна доба не тільки для України, але й для цілої російської імперії, доба панування німців, на чолі яких стояв фаворит цариці, жорстокий Бірон. Анна залишила престол своїй племінниці Анні Леопольдівні, під реґентурою Бірона. Але Бірон був скоро усунутий за