Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

один мертвий, і ніхто не винен, ніхто! Мовби людина забрела занадто глибоко у воду та й захлинулася, от і все. Тепер тобі зрозуміло?

Я мовчав. Груба дійсність іноді буває дуже переконливою.

— Ось що я думаю, — сказав він і розсміявся. — А, ти перестань скиглити. Ходімо. І не стій на похоронній відправі ні похнюплений, ні веселий, тримайся спокійно. Про хлопця не думай, так уже йому на роду було написано, а якщо хочеш знати, краще так, ніж інак. Для нього гірше, для нас ліпше.

— Як можна не думати?

— Дуже просто. Думай про свою вродливу дружину. Вона ж у тебе красуня!

— Ти знову!

— Або що? Хіба й поговорити не можна? Скажу тобі щиро, якби ми не були друзями, я викрав би її в тебе.

Я скривився, мов від удару ножем.

— А я тобі скажу, затям раз і назавжди: мені такі розмови не до вподоби.

— І мені теж, — засміявся він тихо, бо ми вже разом з людьми підходили до подвір'я мечеті. — Тільки хочу звернути тебе на іншу думку, щоб ти забув того хлопця. Краще думай про живу дружину, ніж про мертвого Авдію.

Що з ним подієш? Стусоне тебе і погладить, розсердиться і стане добрий — усе в одну мить. Ото вже веселий сатана, без серця, але з блискучим розумом, точний і холоднокровний, як годинник. І бездушний, як годинник.

Перед входом на подвір'я мечеті стояв прапороносець Мухарем і чекав милостині, не простягаючи руки й не кажучи ні слова. Я помацав у кишені, хоч і знав, що нічого там нема, й попросив Османа позичити мені кілька дрібних монет. Осман дістав, не рахуючи, повну жменю.

— Дай Мухаремові.

Я простягнув, і Мухарем узяв, навіть не подякувавши.

— Старий борсук, — весело сказав Осман, коли ми ввійшли на подвір'я.

Чи щось може його зворушити? Невже він байдужий і перед такою очевидною несправедливістю?

— Про кого ти?

— Про прапороносця Мухарема.

— Хіба не жаль тобі людини, навіть коли вона в біді? Він не винен.

— Авжеж, старого героя кинули на вулиці.

— Що ж тут смішного?

— І він мусить на старість просити милостиню. Щоб не вмерти з голоду.

— Хіба не так?

— Ні, брате, не так. Чого дивуєшся? Не так. Шех-ага щомісяця платить йому більше, ніж він потребує.

Це було несподіванкою для мене.

— Я чув, що він жебрачить на зло, бо йому не дали того, що він просив, а про це я не знав.

— Точно, на зло. А якби одержав, що просив, то був би такий, як і інші. Можливо, і їх переплюнув би. А тепер мовчи, почалося.

Ми підійшли до натовпу, що розтягнувся позад мулли; покійник лежав на кам'яному підвищенні перед мечеттю. Доки мулла читав молитви, я думав про Османа.

Чи світ такий, як він його бачить, чи він простіший, а чи складніший від того, що я бачу? Мабуть, складніший, бо в кожній речі він помічає не тільки добрий бік, а й виворіт, розрізняє видимість і суть, шкаралущу і серцевину. Для мене Мухаремове жебракування — його нещастя й наша ганьба, для Османа — стареча примха і дріб'язкова помста. Я в усьому вбачаю лиху долю й непорозуміння між людьми, якого ми не в силі подолати. А він усе вміщає в людські рамки і міряє людською міркою, не віддаючи переваги ні необхідності, ні насильству: необхідність — те, що повинно бути; насильство — те, що може бути. У нього «так» і «ні» настільки переплітаються, що ледве розрізниш їх; зло і добро — рідні брати і часто йдуть, побравшись попід руки; покарання й вина — могутність і безсилля; життя — цікаве поле бою, на якому одні падають, інші перемагають, і не тому, що дурніші чи розумніші, а тому, що одні неспритні, а другі хитрі. Неспритних не треба жаліти, вони були б такі ж нещадні, як і ті інші, аби тільки випадок чи щастя допомогли їм опинитися на кому-небудь верхи. Не варто тривожитися нічим, найкраще — сміятися з усього й пильнувати, щоб не потрапити під колесо. Якщо не хочеш бути зверху, намагайся не потрапити вниз — і живи собі, як хочеш. Він не має ненависті до людей, тільки легковажить ними й зневажає їх за те, що вони проводять життя у сварках і клопотах, як останні бовдури.

Ця поверхова філософія, яка відштовхувала й приваблювала мене, дивно поєднувала в собі безцеремонність і досконале знання людей. А в мені якимось чином з'єдналися надзвичайна чутливість до будь-яких вчинків і повне незнання людей. І думав я примітивніше, ніж Осман, при всій його поверховості. У мене «так» і «ні» — літо і зима; добро і зло — дві протилежні сторони світу; покари більше, ніж вини, і ніякого причинового зв'язку між ними нема; життя — це сумне побоїще, на якому кілька катів і багато жертв, перемагають нахабні, падають слабкі і все настільки сумне, що найкраще плакати й не думати ні про що.

Мій погляд на світ легкодухий і кволий, він несприйнятливий для людини дії; його погляд жорстокий і егоїстичний, він несприйнятливий для людини думки. Який же тоді правильний? Рамізів? Його погляд мені найближчий і найдальший, бо він найбезкорисливіший і найнебезпечніший, але зараз про нього не буду думати.

У тому безмовному збентеженому самокопирсанні я пропустив повз вуха давні молитви, які я знаю, які відомі всім і які добре пасують до кожного нового покійника: кінець у всіх однаковий і кожному однаково потрібна милість божа. Завжди та сама доля і ті самі благання про відпущення гріхів і роблять похорон таким утомливим. А коли мулла обернувся до нас і став питати, який був покійник за життя, чи був добрий і праведний і чи заслужив царство небесне, я здригнувся. Глянув на старого Омера Сарану, бачив його збоку, його пооране зморшками обличчя загострилося й було напружене, сиві брови нависли над запалими очима, наче крила якогось білого птаха. Що він думає тепер, коли ми відповідаємо, що покійник був добрий і праведний чоловік? Чи стислося в нього серце, чи навіть зараз він проганяє від себе скорботу? Він підвів голову, борючись із самим собою чи зчавлюючи свій біль, а потім його голова раптом похилилась і впала на груди. Сльоза викотилася в нього з-поміж рідких нижніх вій і, поволі зсуваючись по віспуватій щоці, зникла в глибоких зморшках. Я штовхнув Османа ліктем і показав головою на Омера. Осман лише кліпнув очима — він теж усе бачив. А