Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко

на офіцера, то на портрет, офіцер із жалем.)Плохо, видители, жилось им с москалями… нужно отделиться; заводить свою культуру, литературу… (Нещиро.) Ну что же — желаю успеха — заводите, посмотрим, что из этого выйдет! (Далі злісно й уперто хитнув головою, високомірно, цинічно.) Как это? «Желизяку на пузяку — геп!» (Всі крім його регочуться; офіцер озираючись до всіх.) Впрочем — извиняюсь; быть может вы тоже щирые украинцы? Я так смело…

Панна Ліза (нетерпляче). Мы — руские!

Пані Корецька. Які там із нас українці? — Ми так: ні се, ні те — покручі.

Корецький. Це тільки давня завичка наша мужича — говорити по малоросійському, змалку в сем’ї позвикали та й патякаємо, а щодо тих українців — то чорт їм нехай! тільки людей скаламутили.

Офіцер (інтимно). Да-а… затеяли, мерзавцы, историю, доложу вам!

Коломієць (вбігає в кімнату, радісно). Знаєте, цікаву новину я приніс… (Побачивши офіцера, одразу змовкає. Вони пильно дивляться один одному у вічі. Павза.)

Пані Корецька. Це наш квартирант — прошу знакомитися.

Коломієць (швидко). Яка пам’ять стала у мене коротка! — Зайшов у крамничку, розумієте, дещо купити. Гроші заплатив, а пакуночок забув узяти. (Швидко повертається до дверей, щоб іти.) Я зараз вернусь.

Офіцер (відразу насторожившись, навіть прохмілівши, з гострим підозрінням). Куда же это вы, господин студент? Разкажите же вашу новость.

Коломієць. Я зараз вернуся, — піду тільки пакуночок свій візьму. (Поривається іти.)

Офіцер. Нет, господин студент, — я вас минуточку прошу обождать. (Хмурить брови.) Вы кто собственно будете… то есть не то… (Підбирає слова.) Вы каких убеждений? Собственно не убеждений… словом — ви кого признаєте — ясновельможного пана гетмана или Директорію?

Коломієць (згинається). Я, знаєте, скромний студент, в політику не втручаюсь… моє діло — наука.

Офіцер. Потрудитесь показать ваши документы.

Коломієць. Моє посвідчення?

Офіцер. Там уже как хотите, так его й называйте.

Коломієць (стоїть у нерішучості). Зараз, зараз. (Твердо.) Мої документи в моїй кімнаті, — я зараз найду і принесу вам. Я зараз.

Офіцер (надуто). Да-да. Пожалуйста.

Коломієць швидко іде в свою кімнату і зачиняє за собою двері. Офіцер стоїть у войовничій, викликаючій позі.

Корецький. І нащо ви, господин офіцер, так його налякали?

Офіцер. А что это за человек?

Корецький. Хороший чоловік, якого-небудь ми не стали б держати.

Офіцер (самовдоволено до Лізи). Может это жених ваш, тогда я прошу извинить меня?

Панна Ліза (кокетуючи). Може й жених!.. (Капризно.) А ви такий злий, зараз лякать.

Офіцер. Но мне интересно было бы знать, какую это он принес новость. Он с таким видом влетел в комнату, как будто там действительно невесть что случилось. Мне это кажется несколько подозрительным.

За дверима чути стурбований голос: «Борис! Борис! Боря, где ты?» Двері одчиняються і на порозі з’являється другий офіцер; він нашвидку застібує шинель.

Перший офіцер (радісно). А, Миша, заходи сюда!

Другий офіцер (схвильовано). Боря, сюда иди!

Перший офіцер (безтурботно). Что такое, дорогой.

Другий офицер. Иди, тебе я говорю: дело есть!

Перший офіцер. Миша! Я решил окончательно: к черту всякие дела! Иди, вот посмотри лучше, какой прелестный уголок я разыскал.

Другий офіцер. Вот идиот! — Иди, я тебе говорю! (Сам швидко пішов.)

Перший офіцер. В чем же дело?.. (Трохи стурбовано.) Что это ему так не терпится? (Іде до дверей; по дорозі повертається до пані Корецької, привітно.) Вы нас ожидайте: через пять минут мы к вам возвращаемся.

Усі. Пожалуста, пожалуста…

Офіцер швидко виходить із кімнати. Який час усі дивляться на двері з лагідною осмішкою, мовчки… Далі всі зітхають і починають вештаться по кімнаті.

Ліза (моргаючи на двері Коломійця, ядовито, неголосно). Що, попався?

Корецький. Да-а… Як-то ти, голубчику, тепер викрутишся? Крутивсь, крутивсь, таки вскочив!

Корецький (швидко зодягаючись, до жінки ніжно). Катю, то ти говориш, що це князь?

Пані Корецька. Князь, Антоша, князь… Рощін-Демідов…

Корецький. І видно не який-небудь, родовитий — ручки, як у панянки.

Пані Корецька (оглядає кімнату, полохається). Ой, лишенько, який у нас смітник у кімнаті. Ліза, достань нову скатерть. (Хапає щітку, починає вимітать. Панна Ліза дістає скатерть.) Ти б, Антоша, надів сюртук.

Панна Ліза. Катя, а это чучело совсєм нужно убрать. (Показує на портрет Шевченка.) Срам, скандал! Люди пугаются!

Пані Корецька. Антоша, здійми його справді.

Корецький (одягаючись, замиловано). Зразу видно, що за люді! Не той вигляд, не те поводження! Чистий народ, делікатний! Говорить, як у цимбали вибиває! Нє-є — куди там тим шмаровозам — українцям! і рівнять немає чого! Це тобі не «хіба» та «що». Ну, от скажемо, «не плачь, дитя, не плачь напрасно» — як ти скажеш по українському, щоб було і ніжно, і благодарно… «не плач, дитино… не плач»…

Панна Ліза (злісно). Не реви, дитино, не реви, халєро!.. (Всі регочуть.)

Корецький (стає на стілець, здіймає портрет). Ну, добродію, хоч сердіться, хоч ні, а доведеться вас, добродію, звідци попрохати кудись в инше місце. (Здіймає портрет і дивиться, куди б його покласти.)

Панна Ліза (рішуче). Дай сюди! (Бере портрет і злісно шпурляє його під ліжко, тихіше): Вот гдє єму мєсто!

Пані Корецька (злякано). Ліза! (Робить очима знаки перестороги, моргаючи в той бік, де двері в кімнату Коломійця.) Сумашедша…

Корецький (незадоволено). Ну, ну, не дуже брикайся! — Посиділа з добровольцями, як розхрабрилася! Тепер не ті часи — говори та й назад озирайся.

Панна Ліза (набираючись сміливости). Нікого і нічего я не боюся! Довольно этого мужічества! что это в самом деле? До какіх пор ето будєт продолжаться? (Говорить жестикулюючи до дверей Коломійця). Взялі себе в голову, что оні тут какіє то хозяєва і начінают распоряжаться. (Передражнює.) «У нашій хаті мусите говорити по нашому!» А злидні несчастниє! какая-нібудь галушка кирпатая… (Дедалі підвищує голос. Корецький і Корецька спиняють її: «Та цить!» — «Та годі вже тобі!».)Да не хочу я молчать! Довольно, — било время, когда ми молчалі. Пора нам заговоріть прямо!

Корецький (прислухуючись до чогось, сердито й стурбовано тупнувши ногою). Тобі заціпить, чи ні? Цить, кажу! (Всі відразу змовкають — чути трахкотню з кулемета, стрілянину з рушниць. До Лізи.) Чуєш?

Сильний вибух розірваного надворі снаряду, од якого дзвенять вікна. Всі раптово змовкають, переполохано, врозтіч кидаються в кутки й присідають.

Пані Корецька (плаксиво). Ой, господи, царице небесная, — це знову починається!

Корецький. Це щось тут та не так! Не даром ото прибігав офіцер такий стурбований. (До Лізи, яка стоїть скам’янівши.) Ліза — катай вниз, подивися, що робиться в штабі! (Панна Ліза швидко біжить із кімнати.)

Пані Корецька (ломлячи руки, лагідно до Корецького). Антоша, це