Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко

Корецький. Та цить… це мабуть наші…

Пані Корецька. Та які ж наші? Які наші, українці, чи гетьманці?

Корецький (виглядаючи у вікно). Наші… укра… гет… Чорт їх розбере тепер! (Сердито.) Кажу тобі наші!

Пані Корецька. Зажди, Коломієць мабуть щось знає. (Підбігає до дверей Коломійця, починає нервово стукати.) Миколо Федоровичу! Миколо Федоровичу! (З кімнати ніхто не обзивається; пані Корецька одчиняє двері.) Миколо Федоровичу! Миколо Фед… Де ж це дівся Коломієць? Здається — він же не виходив з кімнати?

Корецький (стурбовано). Ні, не виходив. (Швидко підходить до дверей квартиранта, дивиться в кімнату.) Що за оказія? (Грубо.) Де дівся — не бачиш? Глянь: вікно виломане!

Панна Ліза (вбігає задихана, перелякана; крізь плач). О, господі, что нам делать? Із штабу всі повтікали… Покидали все… все…

Корецький. Як? уже?

Пані Корецька. Усі повтікали.

Панна Ліза (плаче). Ні душі немає!

Корецький. Ну от… маємо! (До Корецької.) Ну що? що?

Пані Корецька (скривившись). Що ж, Антоша?

Корецький. Ти ж хотіла, ворожила, щоб прийшли українці, от — тепер радуйся!..

Пані Корецька. Та ти ж сам, Антоша…

Корецький. Ах ти, Боже мой! (Раптово спиняє її, сам болізно скривився, аж зігнувся, ніби його хто шпигнув гострим у груди.) Цсс…

Всі змовкли. Надворі під вікнами чути голосну мову, — когось нетерпляче гукають. Корецький застібається тремтячими руками і біжить у кімнату Коломійця; звідти незабаром чути його з кимось розмову через вікно. Голос у Корецького підвищений і разом із тим солодкий, запобігливий. Пані Корецька і панна Ліза стоять занімівши серед кімнати з піднятими руками, з розширеними очима, зігнуті у той бік, звідки чути розмову, витягуючи туди ухо, як буває з людиною тоді, коли вона нетерпляче і пильно до чого дослухається.

Корецький (з другої кімнати). Ні, ні! Штаб був там нижче, а тут живуть мирні люди! (Павза.) Боже нас борони! Хай їм чорт, щоб ми їх передержували у себе! (Павза.) Як не вірите, то хоч і самі ідіть подивіться… Ми — люди самі бідні… Ми теж українці… Ми давно вас виглядаємо: ждемо не діждемося… (Павза; веселіше.) Так, так. Гоніть звідціля ту чортову кацапню, щоб і дух їх не смердів тута!

Корецький (виходить із Коломійцевої кімнати блідий, як глина, важко зітхає, взявшись рукою за серце. Стиха, схвильовано, урочисто). Українці!..

Панна Ліза (ломаючи руки, в тузі). Що ж нам тепер робити? Що робити? Господи, які ми нещасні! Це знову в погреб ховатися?

Пані Корецька (грубо). Що ж, прошпетились, — треба ховатися! А то вони дадуть нам і випить, і закусить!

Корецький (не гублячи присутности духа). Куди ховатися, дурепа! Чого? Сидіть мені в хаті!

Панна Ліза (плаксиво). А як прийдуть?

Пані Корецька (плаксиво). А як прийдуть сюди?

Корецький. Ну, то що як прийдуть? — Хай приходять. Чого нам боятися? (Тихіше.) Що у нас на лобі буде написано, що ми там колись думали? (Голосніше.) Хіба ми хто такі справді? Не графи ж ми які і не князі, ми ж, як і вони, українці. (До жінки.) Надівай зараз намисто! (До панни Лізи.) Скидай свій балахон, надівай плахту. Ну, живо. (Пані і панна, повеселівши, швидко достають українські костюми.) Що іще?.. (Корецький береться рукою за чоло, щось пригадуючи. Бігає по кімнаті, зачепив табуретку коло ліжка, на якій стояли різні каламарчики, пуделечка з ліками, перекидає. Сердито кричить): Хто це понастановляв тут цього чортовиння!

Пані Корецька. Та чого ти зіпаєш? — Це ж твої ліки.

Корецький. А… чорт!.. голову заморочили! — Все з голови повилітало! (Сильно надавлює рукою лоба і морщить чоло.) Що ж я мав робити?.

Знову чути розриви гарматних снарядів. Всі припадають до землі; панна і пані з вереском. Корецький швидко і рішуче лізе на карачках до ліжка, дістає закинутий туди портрет Шевченка. Далі вішає його на стіну, на те ж місце.

Корецький (хрипко). Рушник, рушник давайте сюди.

Пані Корецька дістає якийсь рушник.

Корецький. Рушник, кажу давай! (Хватає із рук пані Корецької рушник і, роздивившись, шпурляє його до порога.) Що ти мені сунеш якусь ганчірку! Новенький, чистенький!

Б’ють гармати одна за другою. В кімнаті стемніло; мертва тиша. Усі мовчки, швидко, як тіні, бігають по кімнаті і під грім канонади убирають портрет поета рушниками, уквітчують його квітками і стрічками. Чути тихі перемовки: «Отак добре буде?» — «Ні, пересунь вище»… — «Ця не годиться — дай иншу»… — «О, так буде хороше» і т. инше. Двері раптом одчиняються і в кімнату входить Коломієць, сп’янілий од радощів. На ньому одежа зімнята, в соломі, в пилюзі. Він спиняється на порозі, урочисто починає співати; диригує руками, головою, сміється, моргає: «Ще не вмерла Україна, і сила, і воля! Ще нам, браття молодії»…

Всі (радісно). Микола Федорович! Ну, як-же ви себе маєте! Як вас Бог уберіг! — Де ви ділись, були? — Куди ви це сховалися?

Коломієць (обриває спів, швидко, весело). Під рундуком лежав! (Знову починає співати в тому ж настрої.) «Усміхнеться доля!..»

Всі. Ну, що? — Ну, як? — Далеко загнали доброволяців? — Що вони, тікають з города?

Коломієць (крутить головою, робить енергійний рух руками). «Згинуть наші воріженьки»…

Пані Корецька. Як же ви убралися! (Обтрушує на ньому солому. Корецький хапає щітку, чистить на ньому одіж. Ліза розправляє його фуражку.)

Завіса.

Коментарі

Іван Котляревський

Наталка Полтавка

Іван Котляревський(1769–1838) — видатний український письменник, драматург, класик нової української літератури періоду її становлення. Автор поеми «Енеїда» (1798) — першого твору нової української літератури, написаного народною мовою.

Після тривалого перебування на військовій службі, починаючи від 1810 р. і до кінця свого життя, І. Котляревський мешкає в сумирній Полтаві, де працює наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян, проте не пориває з творчою діяльністю, захоплюючись зокрема театральною справою. У 1818 р. його призначають директором Полтавського театру, тож з метою збагачення репертуару 1819 р. він створює драму «Наталка Полтавка» (опубліковано у 1838 р.), а також водевіль «Москаль-чарівник» (опубліковано у 1841 р.), які з успіхом було поставлено.

Прагнучи бачити в театрі здебільшого простолюдина, за основу своїх п’єс Котляревський бере живу дійсність і тогочасне народне життя. Таким чином, саме на полтавській сцені з початків нової української драматургії зароджувався національний професійний театр. Також стараннями І. Котляревського було випущено з кріпацтва актора М. Щепкіна, який згодом успішно виступав у п’єсах свого покровителя.

Григорій Квітка-Основ’яненко

Сватання на Гончарівці

Григорій Квітка-Основ’яненко (1778–1843) — перший видатний прозаїк нової української літератури, відомий громадсько-культурний діяч. Вважаючи за головний принцип «писання з натури», орієнтувався на