Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко

Далі кидається, починає пильно прохати). Ну, чого ж ти, Катічка, втікла? Він же трохи випивши, пожартував — чого ж було ображатися?

Пані Корецька (суворо). З інтелігентною женщиною так не жартують! (Зиркнувши оком на груди панни Лізи, тихіше.) Дивись, у тебе на грудях блузка розстібнулася.

Панна Ліза (злякано). Де? (Дивиться.) Ух… (Соромливо застібається.) Це Борька протівний. Впіймав у коридорі — не пущу, кричить. (Навівши в туалеті порядок.) Ну, годі вже, Катю, — я тебе прошу: посердилась трохи та й буде. (Просить.) Ходім.

Пані Корецька. Ні за що! Ні за що! Скажи, Бога ради, — ну, яке йому діло до жіночого туалету? (Передражнює.) «Намазалісь… Какой ето ви дрянью намазалісь». — Ну і намазалась — тобі то що до того? — Не для тебе ж чорта шолудивого!

Корецький (прислухавшись до розмови, помалу підводить голову, радісно, з захопленням). Вот это человек! Это действительно правильный человек! Так тебе и надо. (Злорадісно регоче.)

Пані Корецька (зразу озлившись). У, ти, сатана! (Шпурляє на його кучею карт. Корецький заходиться од реготу.)

Панна Ліза (затуляючи собою Корецького, до якого поривається бігти пані Корецька). Облиш, Катю! Чи слід ото звертати на те увагу?

Панна Ліза стиха, але гаряче починає щось розповідати пані Корецькій. Пані слухає її з похмурою увагою, але далі мимоволі з-під нахмурених брів сміхається.

Голос (за дверима). Лиза! Лизочка! Сестрица!

Панна Ліза (раптово зривається з місця, бігає по кімнаті, як не при собі, регоче, не знайде собі місця). Це Борька! це він! — От протівний! — от протівний, сюди іде! ха-ха-ха…

Пані Корецька кусає губи, хмуриться, совається на стулі, підбираючи якнайсуворіший вираз на лиці. Корецький з головою поринув під одіяло, зігнувся, замовк. Двері одчиняються, і на порозі заявляється в російській формі молодий офіцер, на підпитку, франтовато одягнутий, в шпорах, у блискучих погонах, озброєний, в аксельбантах. Офіцер увіходить з посоловілими очима; кашкет збитий набакир.

Офіцер (роздивляючись в кімнаті). Извините… Кажется я не туда… (Побачивши панну Лізу.) А, ви здесь, вероломная? Вы думали, что я не найду вас? Слушайте: почему же это вы оставили нас, бедных, страждущих!

Панна Ліза (смутно). Я без тьоті не можу.

Офіцер (глянувши на пані Корецьку). Ах, вы тоже тут, уважаемая? Это ваша квартира, что ли? (Здіймає фуражку; до пані Корецької.) А вы, досточтимая, почему это лишили нас величайшаго счастья видеть вас в нашем скромном обществе?

Пані Корецька (суворо). Ні-ні-ні! — ви не замовляйте мені зубів, не улещайте благородними словами: я женщина проста, необразована… говоріть зо мною по простому. Я знаю тільки «хіба», «що» та «але», я собі мужичка, українка.

Офіцер (умовляє). Ах, нет! — Зачем вы клевещете на себя, мадам. Поверьте мне, вы культурная женщина.

Пані Корецька (уперто). Ні, я українка! (Зціплює кулак і зуби, погрозливо.). Сама настояща щира українка! — Ліза, де мій костюм малоросійський? — О, він ще не знає мене? Я як розпалюся, то так не по образованому, по українському і по мордяці затопити можу. (Певно.) Можу!..

Офіцер. Не волнуйтесь, мадам, успокойтесь. Я знаю — вы этого себе никогда не позволите: вы вполне интеллигентная, воспитанная женщина, вы прекрасная, очаровательная дама… (Злегенька обіймає її за плечі.)

Пані Корецька (випростовуючись, стукає кулаком об стіл). А коли я дама, как же он, нахал, осмелілся оскорблять меня, как какую-небудь послєднюю, ізвінітє за вираженіє, наймичку!

Офіцер. Ах, вот в чем дело! — вы рассердились на полковника? (Просить.) Оставьте! Стоит ли? Это в сущности милейшій человек. Он, правда, груб, но на него никто не обижается. Это чудный человек: остряк, шутник, анекдотист бесподобний, это душа нашей братии. Когда вы его узнаете ближе — будете сами очарованы, — прошу вас: идемте!

Пані Корецька. Ни за что в мире! Ни за что!

Офіцер (побиваючись). Но почему же? Почему!

Пані Корецька. Потому что… (Не знає, що сказати). Потому что… что же это в самом деле!

Офіцер (манірно). Ну, прошу вас! на коленах умоляю.

Пані Корецька (рішуче). Не хочу! не хочу! не хочу! Не хочу я встречаться с етім нахалом!

Офіцер. Вот упрямая! истая хохлушка! (Подумавши.) Тогда знаете, что? (Б’є себе рукою по чолі.) Это, пожалуй, будет еще лучше! Я скажу поручику Мише, мы вдвоем придем сюда! Захватим с собою бутылочку, две коньячку, того, другого и придем. У нас там действительно гнусно. Грязь, мразь… все перепились так… Е, ну их… Гитару принесем — Можно? (Обнімає за плече.)

Пані Корецька (хазяйновито). Прошу, прошу. Це инша річ.

Корецький (кашляючи, голосом слабого). Просимо — кахи… просимо…

Офіцер (швидко). А это кто? ваш муж? (Швидко приймає з плеча руку.)

Пані Корецька. Це мій муж.

Корецький (таким же голосом). Господін офіцер — чи у вас там… кхи-кахи… для хворого не знайшлось би яких ліків… Третій день морозить… кашель…

Офіцер. В подобных случаях мы прибегаем к одному самому верному средству. (Сміється.) Стакан пуншу — и все как рукой снимет!

Корецький. А воно ж… (стогне)не пошкодить?

Офіцер. Наоборот. Только придаст силы. (Шукає очима панну Лізу.)

Корецький. Господін офіцер, дозвольте ще вас запитати… не в гнів вам… Скажіть з вашої ласки: (в жарт) ото у вас рушниця? (Боязко показує рукою на шаблю, що привішена в офіцера з боку.)

Офіцер (сміється). Нет — это же шашка.

Корецький (боязко). А вона ж тут (сміється) не вистрілить?

Офіцер. Чудак вы, видимо.

Корецький. Я в йому не розбираюся… Боюся… І господи, як боюся всякої зброї!

Офіцер (потирає руки). Значит с вашего разрешения кутнем маленько… Выпьем и все забудем! Будем петь, танцевать, играть будем, а там — что будет! (Махає рукою.) Все равно… Все равно… (Тоскно.) Е-ех!.. (Співає.)

«Уж не жду от жизни ничего я…»

(Переводить очі на панну Лізу, яка вичікуючи стоїть коло стіни під портретом Шевченка.) Ну, а ви дорогая Лизочка? (Панна Ліза, мліючи, кидає на нього томний погляд.) О чем это вы загрустили? (Панна Ліза опускає вії. Офіцер становиться в театральну позу і починає співати п’яним розніженим голосом: «Не плач, дитя, не плач напрасно»… Глянувши на портрет Шевченка над головою в панни Лізи, він відразу змовк. Глянув ще раз і почав сміятися.)Понимаете! Мне показалось, что это еще кто-то присутствует в вашей квартире. Даже вздрогнул: смотрю — откуда еще появился тут этот гайдамака. (Корецький і пані Корецька сміються. Панна Ліза капризно кусає губи, сердито позираючи на портрет: офіцер уважно приглядається до його, задумано.)Да… поет… (Декламує.)

«Кохайтеся, черноброві,

Та не з москалямі»…

(Схиляє в задумі голову; всі з незрозумілою осмішкою дурновато поглядають то