Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко

вже й сам думав… тільки ж… подумаєш і так… і так подумаєш… (Думає, далі рішуче стукає кулаком об стіл.) Ні, я таки підожду ще! (Встає.) Треба ось піти на розвідочку, тут у мене один план складається.

Корецький (позіхає). Ну, підіть, підіть, — та й мені розкажете, що там діється на світі. (Живіше.) Тільки ви там того… обережненько: мало не коло кожного двору стоять патрулі. На розі Пушкинської учора, кажуть, двох розстріляли — одного учителя якогось, другого — студента-єврейчика. Дивіться, щоб не нарвалися.

Коломієць (певно). А це нащо? (Показує собі на чоло і на ноги.) Нащо ж тоді господом Богом і голова та ноги дається людині? (Насуває козирок на очі, підіймає комір пальто.)

Корецький (осміхається, задоволений). Так викрутимось?

Коломієць (скромно). До цього часу крутився якось. (Виходить.)

Корецький (лишившись один, поволі виплутується з-під укривала, надіває на босі ноги туфлі і по звичці, згинаючись і стогнучи, чвалає до вікна. Подивився у вікно, почав никати по кімнаті і, надибавши забуті жінкою на столі ключі, підходить до буфету, одмикає його й починає нишпорить у йому. Знайшов кусок якогось сухаря — почав хрумати. Вийняв пляшку, почав розглядати на світло. Покоштував, заскалив око, цмокнув і став цідити недопитки в шклянку. Випивши націжене, він сильно потягається, як людина засижена, і починає робити енергійно гімнастичні рухи; задоволено засміявся. Далі вирівнявся і, одбиваючи ногу туфлями, починає по кімнаті марширувати, приспівуючи):

«Как три года мы служили,

Ни о чем мы не тужили…

Гей-гей, ой-да люли

Ни о чем мы не тужили»…

Спиняється, сам собі подає команду: «Крру-гом!..» Вірно по військовому робить зворот: «Шагом-арш!..» Марширує: «Ать-два!.. ать-два!.. Стой!». Спиняється. Подає команду: «Шаг вперед… Кали… Назад прикладом… бей!!» Виробляє фехтувальні вправи, далі підбігає до дверей, прислухається. Закусив губу, зігнувся, легенькими стрибками добіг до ліжка, з розгону перекрутився на йому і затих, знову прибравши хворий вигляд. Кашляє старечим, хворим голосом: кахи-кахи-кахи…

Двері з тріском одчиняються і в кімнату влітає, як вітер, пані Корецька, гнівна, червона — очима кидає блискавки.

Пані Корецька (обурено). Нахал! Нєвєжа! Как он смел! Как он осмєлілся!.. Думает — що полковник, то йому всьо можна! Плювать я хотіла на нього!

Корецький (зацікавлений трохи, підводить голову і говорить з невинно-фарисейською миною, тоном стурбованого чоловіка). Що сталося, Катю?

Пані Корецька (повертається до нього). Та як же? Я дама, я інтелігентная женщина, а він… (Придивившись до обличчя чоловіка, з огидою плює.) Тьфу, яка гидка пика! Хоч би вмився, або що… (Починає сердито, мовчки ходити по кімнаті, жестикулюючи руками.)

Корецький (ображено). Чого ж ти плюєшся, дурепа? Я тебе питаю, як добру.

Пані Корецька (починає говорити більш до стін, ніж до Корецького). Поначіплював орденів — подумаєш, який герой! З панночками всі ви герої, а на позицію вас і чорт не випре… Герої… А ще й собі: Петлюра такий, Петлюра сякий! — Ось заждіть — він вам покаже, який він.

Корецький (починаючи розуміти, радісно осміхається; ядовито). Еге-ге! Бачу — вітер вже повіяв із другого боку! — Це щось має значити! (Підводиться зацікавлений вище.)

Пані Корецька. Заждіть, заждіть — будете тікати, аж галіфе буде труситися. Вони вам покажуть!.. (Злорадно сміється.)

Корецький (ядовито). Чого це ти до їх така стала немилостива? — Адже вони люди благородні, образовані… ручки цілують…

Пані Корецька (до нього). Не гарикай, чорт! — Робить не робиш, тільки лежиш. Стій, ось прийде, то він тебе швидко підійме. Сама піду та буду прохати.

Корецький (іронічно). Куди ти підеш? Куди ти підеш?

Пані Корецька. А що ж мені зробиться: піду до нього і скажу: «господін Петлюра»…

Корецький (з презирством). «Господін Петлюра»… Та ти говорити научися спершу по українському!

Пані Корецька. Немає мені чого вчитися — я й так добре вмію. От тоді як усипле тобі своєю рукою двадцять п’ять гарячих, отоді будеш знати! (Сміється.)

Корецькй (гаряче). За што? за што?

Пані Корецька. Щоб ішов служити, а не викачувався на подушках — за те! Що ж ти собі думаєш — і тоді будеш отак лежати, як тепер? — Ні-ні… минеться, аж зашумиш у військо!

Корецький (сердито). Тоді, як рак свисне!

Пані Корецька (лякає). Пришле отих-о-о, що шапки з отакими-о верхами… бачив? — Такими червоними, що аж горять, то вони тебе попросять! Вони вміють прохати!..

Корецький (охмурнівши, чмихає носом). Хай же ще спершу Київ візьме! Ти думаєш, ото справді він увійде не сьогодні-завтра у Київ — хай іще почекає трошки!

Пані Корецька. Не бійся — прийде! (Бере на столі карти й починає рішуче перебирати в руках.)

Корецький (уїдливо). Що? Чи не будеш оце вже на Петлюру ворожити? Оце вже годі ворожити на гетьмана, — давай будемо на Петлюру?

Пані Корецька. Може й на Петлюру, тобі що до того? (Спиняється в задумі над картою і далі з суворо-діловим виглядом звертається до кімнати квартиранта.) Миколо Федоровичу, ви не знаєте — Петлюра блондін чи брюнет?

Корецький (передражнює). «Блондін чи брюнет?» — Шанкрет! (Закидає ноги на бильця ліжка.) От коли гетьман справді не буде дурак, та мобілізує двісті тисяч війська, та як шугне твого Петлюру з-під Київа…

Пані Корецька (пильно розкладаючи карти). Мобілізує. Намобілізував уже багато… (Швидко, голосніше.) Тебе ось дуже мобілізував?

Корецький (підскакує, як уколотий голкою, люто кричить). Но я же ведь бальной! Бальной! Я тебє русскім язиком говорю, что я бальной!!

Пані Корецька (спокійно). Не кричи, як на живіт, люди почнуть збігатися. «Больной, больной», а реве, як із бочки.

Корецький (стримуючи до шепотіння голос, але з експресією жестикулюючи сильно напруженими руками). Чому ж ти мені не віриш? У мене задишка… у мене всі кістки ниють…

Пані Корецька (спокійно). Од лежні. Кістки ниють, а на столі третій хліб не влежить…

Корецький. Не віриш? Коли б же іще й тебе так ссало під ложечкою, як оце мене день і ніч ссе!

Пані Корецька (спокійно). Нічого, у кожного дезертира під ложечкою ссе.

Корецький (уражений схоплюється й сідає на ліжку, жестикулює руками, але не знаходить слів.Далі смутно повертав голову до стіни, гірко). І ето — жена! Ето — законная жена! (Починає стогнати і кашляти).

Пані Корецька (пильно і уважно ворожить на карти; спиняється, щось думає. Далі проясніла задоволена). Ну, звичайно… инакше й бути не може.

Панна Ліза (влітає радісна, схвильована, червона, як піон. Коса в неї трохи розбита, з-під косинки мають пасма; томно, знеможено.) Ой, Катічка! Ой, Катюню! (Обнімає її і цілує.)

Пані Корецька (суворо). Чого тобі?

Панна Ліза (на мить замирає.