Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко

кров ллється, люди гинуть з голоду, — а вони… «нежныя лобзанья» заводять, ручки цілують… (Грізно.) А воювать! воювать, чортові душі!

Пані Корецька. Не кричи, ти, завоювателю!

Корецький (погрозливо, стихаючи). Ну, добре! Підождіть-підождіть трохи. (До жінки.) Тобі, думаєш, теж так минеться? Зажди-но!

Пані Корецька (презирливо). То й що ж з того, як підождемо?

Корецький. Побачиш. (Киває кудись у бік головою.) Тут вони, недалеко… (Павза.) Прийде на вас Петлюра! він вам покаже «нежныя лобзанья!» — Як приварить двадцять п’ять шомполів, будеш тоді пам’ятати, коли тобі офіцери ручки цілували!

Пані Корецька. Далеко куцому до зайця, так твоєму Петлюрі до гетьмана. У гетьмана гармати, у гетьмана кулемети, а у Петлюри що?

Корецький. І в Петлюри гармати, і в Петлюри кулемети! (До Коломійця.) Миколо Федоровичу — є в Петлюри кулемети та гармати, чи ні?

Коломієць (одриваючись од альбома, коротко, недбайливо). Сотні три-чотири гармат, кулеметів тисяча-друга!..

Пані Корецька (крадькома, уважно прислухається, далі, махнувши рукою). У Петлюри банди!

Корецький. Неправда — у добровольців банди, а в Петлюри дисципліноване, регулярне військо.

Пані Корецька (махає руками). Банди! банди! банди!

Корецький (передражнює). Що вона розуміє: «банди, банди!» Ось не сьогодні-завтра, як увійде в Київ, побачиш тоді, що то за банди!

Пані Корецька. Побачимо, як ще увійде! (Перегодя, непевно.) Миколо Федоровичу, — як ви гадаєте — візьмуть таки українці Київ?

Коломієць (коротко, рішуче). Завтра, найбільш — післязавтра неодмінно.

Пані Корецька. Щось мені не віриться. (Бере на столі карти і починає розкладати.)

Корецький (злорадісно). Ага… Забилося, «ретивое»? Злякалась? За карти хапаєшся? Ну, ворожи, ворожи!

Пані Корецька (непевно). І поворожу. (Голосно.) Ліза, ти швидко там? (Голос панни Лізи: «Зараз»!)

Пані Корецька. Учора випало, що буде гетьманові приятна звістка од русявої дами, так і сталося: ось, кажуть, Антанта сповіщає, що пришле танки на допомогу.

Корецький (презирливо). Сповіщає! А по чому вона тільки сповіщає? По тих дротах, що скрізь порвані? Куди йому з своїми свистунцями проти українців? Українці ідуть за народ. Вони ідуть босі й голодні, але дружно ідуть. А добровольці що? Тільки уміють за панночками бігати та п’янствувати. Золоті погони поначіплювали, шпори, галіфе… Ні, в Петлюри нема цього: там що козак, що старшина — всі одинакі: одно їдять, однаково ходять, одним духом дишуть…

Пані Корецька. Коли це ти таким українцем зробився?

Корецький. Що ж — я малорос і потому маю «полное право» коли схочу українцем зробитися. (Павза.Пані Корецька уважно дивиться в карти, Корецький з цікавістю слідкує за її фізіономією, ядовито.) Що? «плохо гетьманове дело?.» (Сміється. Пані Корецька хмарніє, кусає губу.) Не витанцьовується? Все одно — ворожи не ворожи: капут твоєму гетьманові! Це я тобі і без карт скажу.

Коломієць (улесливо). Таки й справді, Катерино Дем’янівно, нащо ті офіцери? Ви ж таки, як не як, українського роду, чи личить же вам заводити зносини з ворогами народу, з ворогами України? (Пані Корецька в нерішучій задумі схиляється над картами.) Розміркуйте ви самі: у гетьмана, ви самі бачите, лишився один Київ, а вся Україна зайнята республіканським військом. Візьмуть наші Київ, і як не кажіть, а все-ж буде тоді ніяково… (Пані Корецька задумується.) По щирості кажу: не йдіть.

Панна Ліза (вибігає з другої кімнати, одягнута в біле, як сестра-желібниця). Ну, Катю, ідемо швидче, бо там на нас чекають! (Пані Корецька сидить над картами задумана.) Кинь, Катю, — після доворожиш.

Корецький (входячи в азарт). Ні, хай доворожить! Хай доворожить, «чорт возьми»!

Пані Корецька (раптово змішує карти, бадьоро хитає головою, повеселівши). Е, чорт його бери, що буде, то буде! (Рішуче.) Ходім, Лізо!.. (Встає.)

Корецький (глузливо). Ага! побачила, що гетьманові дорога під три чорти з України, випадає, тоді «ходім, Лізо».

Коломієць (позираючи на Лізу). А я і не знав, що в панни Лізи мається вже костюм сестри-жалібниці про запас! (Павза.) Ви не пригадаєте, Антоне Аркадієвичу, хто ото казав колись, що всіх сестер-милосердних терпіти не може, що усіх їх треба нагаями гнати, що вони сякі й такі і он-які.

Панна Ліза (кусає од злости губи і блискає очима. Спокійно, діловито). Ага, Катю, — я забула тобі сказати — один офіцер питав, чи не знайшлось би у нас вільного куточка — переночувати. П’ять днів, сердешний, валяється на столах та на підлогах. То може б пустили його ночувати в кімнату Миколи Федоровича? Там-же стоїть вільна канапа.

Коломієць (злякано). Що-о? В мою кімнату? добровольця? (Рішуче.) Я в свою кімнату нікого не пущу!

Пані Корецька (задирливо). Ну, скажемо, ця кімната тепер і не наша і не ваша. Схочуть — реквізують і нічого не вдієте. (Сміється.) Знаєш що, Лізо, — скажемо, щоб у нас реквізували оці дві кімнати, а мужчин хай беруть куди-небудь рити окопи, або що.

Панна Ліза (захоплено). От було б чудово! Ото було б прекрасно!

Корецький (хитає головою). Ото толк… ото толк.

Пані Корецька. А чого ж, справді, ви отираєте тут кутки? — тепер мужчини не повинні сидіти вдома! (До панни Лізи.) Читала, Лізо, що пишуть у відозвах: «Женщины гоните из дому всех мужчин. Неужели вы будете ласкать трусов и дезертиров». (Регочуть обидві.)

Корецький (благочестиво хитає головою, лупає очима). А яй-яй… до чого розпустилися! до чого розляпалися.

Панна Ліза (в нетерплячці). Ну, ходім швидче — що тут із ними говорити. (Робить реверанс.) Досвіданія, пани добродії. (Регоче.)

Пані Корецька (повертається до них і тоном наказу в жартовливому азарті). Та дивіться: як вернемося, то щоб було мені тут чисто, поприбрано, попідмітано. Посуда перемита, самовар готовий стояв на столі, вичищений, як огонь! (Регоче.) Годі нас підганяти — тепер і ми вас запряжемо.

Корецький. А, лишенько, — показилися, зовсім почамріли!

Коломієць (щось міркуючи, скривившись). Добре, добре. Буде колись свято і на нашій вулиці.

Пані Корецька і Ліза зникають за дверима з піснею: «Дружно, ребята, в поход собирайся».

Корецький. Ні, видно, тепер їх і на мотузі не вдержиш. Почули, як брязнули шпори, — зразу як дроку наїлись! (Павза.) Що ж, закуримо, Миколо Федоровичу?

Коломієць (зітхнувши). Закуримо, Антоне Аркадієвичу. (Передає цигарку Корецькому, закурюють.)

Коломієць (перегодя). Поганенькі наші справи.

Корецький. Та ви не бійтеся — то вони тільки жирують, а виказать справді не викажуть, — побояться.

Коломієць (задумано). Зумисне може і не викажуть, — я боюсь — на мові можуть упійматися.

Корецький. Хіба ото тільки… (Думає.) Знаєте що? А чи не піти б вам зараз заявитися до коменданта, чи куди там… Походили б там день, два десь на варті з рушницею — все одно з цієї мобілізації толку не буде.

Коломієць. Я