Юля Пилипенко - Руденька

У 2007 році ми з Глібом літали до Банґкока на «16-th World Transplant Games».[64] Олімпійський стадіон… принцеса Таїланду, яка вітає учасників… десятки видів спорту… різні вікові категорії… сотні щасливих очей… і девіз чемпіонату: «Life is Precious. Share It». Неможливо передати відчуття, коли бачиш, як тисячі людей з усього світу стоять на яскраво-зеленій траві футбольного поля, зі сльозами на очах підкидають у безхмарне небо різнобарвні кепки й футболки із символікою своєї країни, обіймають і вітають одне одного. Тільки вітають не з золотими, срібними та бронзовими медалями, а – з Життям. Тому що для кожної присутньої тут людини це Життя колись обірвалося, і вони гідно його оцінили. Всі учасники чемпіонату були переможцями незалежно від того, мали вони медалі чи ні. Найбільше враження на мене справили п’ятдесятирічний канадський біатлоніст з пересадженим серцем, професійний плавець з пересадженою легенею і маленькі дітки з хірургічними татуюваннями на тілі, що залишилися на пам’ять після трансплантації… Вони з вереском пустували в басейні офіційного готелю чемпіонату і вигукували: «Show me your tatoo!»,[65] при цьому з цікавістю розглядаючи шрами одне одного. Атмосфера життя: незабутня і унікальна. Я ніколи не забуду, як грала фінал на центральному корті з дівчинкою з Голландії, і її товариші по команді однаково підтримували і мене, і її. Це був єдиний фінал у моєму житті, коли перемога не мала для мене ніякогісінького значення. Я пам’ятаю, як ця дівчинка засмутилася після закінчення матчу, і я запропонувала їй помінятися медалями. Вона відразу розсміялася, поцілувала мене під час нагородження і подарувала на пам’ять футболку збірної Голландії. Медалями вона мінятися не захотіла, хоча у мене їх було дві за одиночний і парний турніри. І я точно знала, що ці медалі належать не мені. Я знала, кому я їх подарую. Щоправда, цим людям медалі не потрібні…

Що ж до девізу… «Життя безцінне. Поділися ним»… Я часто згадую трагічну історію великих Нікола і Франческо Труссарді. Нікола Труссарді втратив керування свого «Mercedes’а» і наступного дня, не приходячи до тями, помер у міланському шпиталі у віці п’ятдесяти шести років. Родина Труссарді дала згоду використати його внутрішні органи, і печінка Нікола відразу ж врятувала життя іншому пацієнтові. Через чотири роки на «ferrari» розбився його талановитий двадцятидев’ятирічний син Франческо, який очолив керівництво Будинком Моди Trussardi після батькової смерті.

Я ніколи не забуду збірну Арабських Еміратів: сто – сто п’ятдесят усміхнених чоловіків у білосніжних балахонах і однакових чорних шльопанцях від Gucci. Ще чомусь мені запам’яталося, що збірна України була єдиною, у кого не було форми, але був якийсь спонсор. Форми не було б узагалі ніякої, якби Гліб заздалегідь не купив однакові футболки і кепки з українською символікою, які ми збиралися просто роздарувати як сувеніри. Менеджера нашої команди, який навіть не говорив по-англійськи, хвилювали зовсім інші питання. Тому Гліб не тільки виручив усіх жовто-блакитною формою з написом Ukraine, а й виступив у ролі мого особистого спонсора… Дякую…

І мені назавжди запав у пам’ять образ одного хлопця з Арґентини… мого героя і однодумця…

Цей хлопець знепритомнів на тенісному корті: він лежав на харді й бився в конвульсіях. Першим зорієнтувався український лікар і підбіг до нього. Через хвилину біля нього вже були лікарі з усього світу. Миттєво приїхала «швидка», і хлопця відвезли. Увечері в готелі я запитала у його товаришів по збірній, що трапилося. Вони відповіли, що він у реанімації, але «прорветься». Виявилося, у хлопця не прижилася нирка і йому взагалі не дозволяли летіти на чемпіонат, але він наполіг. Хотів підтримати команду.

Наступного дня ми приїхали на закриття – заключний банкет. На вулиці було дуже парко, попри те, що сонце вже давно сховалося. Всі прагнули якнайшвидше сховатися в приміщення. Біля входу стояла тільки одна людина: хлопчина з тенісного корту. Він чимось нагадував мені бісика: скуйовджений чуб, чорний костюм, напіврозхристана білосніжна сорочка, метелик, що з’їхав набік і висів на його грудях, як чудернацький медальйон… В одній руці він тримав сигарету, а в другій – запітнілий пластиковий стакан з пивом. Він жадібно ковтав гаряче повітря в перервах між затяжками, цмулив холодне пиво і потішно облизував губи. Він вітав усіх на вході, розповідав якісь анекдоти, реготав… і був цілком щасливий. Він наполіг, щоб його випустили з лікарні, також як наполіг на тому, щоб його включили до команди збірної своєї країни. Як він це зробив? Важко відповісти… Моєю зброєю проти лікарів завжди виступали сльози у поєднанні з усмішкою… що робив з лікарями він – я не знаю… Але це було неймовірно… його погляд: у ньому було стільки сили, бажання жити, любити, боротися, сміятися, дихати… Чи дозволили йому лікарі пити пиво і курити? Не думаю, враховуючи те, що в нього були серйозні проблеми з новою ниркою, і ще вчора він лежав у реанімації. Чому він пив крижане пиво і курив? Та тому, що він обожнював пиво і йому хотілося курити цього дня. І коли вчора він бігав тенісним кортом, він точно не думав про те, що через хвилину нова нирка його підведе і він лежатиме непритомний. Вірив він у те, що завтра з ним усе буде гаразд… чи боявся, що все може повторитися? Він просто про це не думав, тому що сьогодні його єдиним бажанням було стояти на нагородженні разом зі своєю командою і відчувати смак крижаного пива на губах. Сьогодні… ось що по-справжньому важливо. І цей ковток пива означав для нього стільки ж, скільки для мене холодний персиковий чай Lipton. У нас із цим хлопцем була одна віра. Ми віримо тільки в сьогоднішній день: літній чи осінній, сонячний чи дощовий, веселий чи сумний, але реальний, відчутний і