Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

– Ти би, мо’, пішла, попрощалася. Думаєш, то така вже тайна велика? В селі ж усі все знають… – Гані аж недобре від того кам’яного Даниного мовчання.

Не побігла. Відвернулася до криниці, вхопилася за цямрину. Хотілося впасти у темне кружальце води і разом з тілом втопити свій нестерпний, невимовний біль. Але дитинча у животі раптом заворушилося, засукало ніжками. Ніби прочитало її думки, злякалося і благало не робити цього. Воно ж іще білого світу не бачило, а побачити дуже хоче. Мовчки відштовхнулася від криниці, мовчки пройшла до хати і впала на ліжко. Ганя принесла слідом відро з водою, поставила на табуретці біля дверей, мовчки кивнула головою до Софії і вийшла.

Наступного ранку біля хати зупинився “воронок». З нього вийшло двоє в одностроях. Софія вийшла назустріч. Дана не чула, що вона їм говорить, але з того, як мама показує у бік обійстя сільської повитухи Явдохи Мільчиної, зрозуміла: пояснює, що Дана має народжувати. Молодший невпевнено стенув плечима, старший закрокував поперед нього до хати. Глянув на усміхненого Михайлика, який довірливо потягнувся до незнайомих чоловіків.

– Де твій тато?

– На війні, – враз посерйознішав Михайлик.

– Кого воює? – у голосі «стрибка» неприхована підступність.

– Німців, – сказав Михайлик.

– На відміну від вас, – не стрималася Дана.

Різкий біль розітнув їй низ живота і гострими голками пронизав аж до грудей. В очах потемніло. Зойкнула і зразу ж закусила вуста, щоб не налякати Михайлика. Понад усе боялася, щоб ці предчасні пологи (сподівалася на них через два тижні) – не закінчилися смертю дитини. Чоловік, який щойно випитував Михайлика, зробився червоний, як буряк.

– Ми теж на фронті. У вас тут є ще гірші за німців!

– Михайлику, біжи за бабусею! – вона відправила малого з кімнати і випустила свій біль на волю. Її крик оглушив молодшого «стрибка». Той затулив вуха руками і кинувся до дверей. Старший хмикнув.

– Ти б у мене побалакала, якби не це. Ти б у мене покричала. І з явним жалем, що не по його вийшло.

– Рожай свого бахура. Ще зустрінемося. Я тобі тоді поясню, з ким ми воюємо.

Під вечір народився Дмитрик. Дана давно вирішила: якщо народиться син, то назве його цим іменем. У неї було два тата – Михайло і Дмитро. Отже, і брати мають бути Михайликом і Дмитриком.

За три дні їй приснився сон. Навколо Димчиного хутора рясно-рясно цвіте верес. Цвіт наче переходить у полум’я і звивається аж до неба. Вона береться обривати квіти, дивується, що вони такі гарячі, але не обпікають пальців, і раптом чує, як хтось її кличе. Голос тихий-тихий і слів не можна розібрати, тільки «Дано!». Спочатку їй здається, що це Димка. Вона розгортає кущі з рясними червоними гронами квітів, підходить до подвір’я. Голос стає чутнішим, він лине від шопи.

– Дано! Чому ти не приходиш? Чому ти мене покинула?

Вона кидається до шопи. На сіні, там, де вони ще колись, у першу свою закохану весну, цілувалися з Юрком, спиною до дверей лежить чоловік. Вона, як зачарована, йде на його голос. Чоловік повертається. У нього залите кров’ю обличчя. Але вона впізнає його.

– Юрасю-ю-ю-ю!..

Розплющує очі, витирає сльози. Над нею перелякана мама.

– Що тобі, доню? Ти так кричала… Може, щось подати? Може, молока теплого чи чаю ромашкового?

– Юрко. Він кликав мене.

– Дівчинко моя золота! Немає більш Юрка. Немає! А тобі треба жити. У тебе дитина. Двоє дітей…

– Він мене кликав.

– Мертвий не міг кликати. Тобі приснилося.

– Ні, він кликав!

Вона починає збиратися. Але мама вириває від неї одяг.

– Куди ж ти посеред ночі? Почекай хоча б до ранку.

Розпхинькався Дмитрик. Його плач приводить Дану до тями. Бере його на руки, кладе на подушку біля себе, годує. Чисте дитяче дихання заспокоює і ніби заколисує її. Але як тільки вона починає занурюватися у сон, знову чує:

– Чому ти мене покинула? Чому не приходиш до мене?

Мама і Михайлик сплять у другій кімнаті. Дана кладе Дмитрика на ліжко, обкладає з двох боків подушками, щоб бува не скотився. Хапає з вішака пальто, всовує ноги у чоботи і вибігає з хати. Травневий досвіток ще холодний, пронизливий вітер хапає за голі ноги, пробирається під пальто. Але вона біжить.

Ось і хутір. За чорним мереживом вересових кущів самотньо сіріє хата. За її заплаканими вікнами уже ніколи не усміхнеться Димчине обличчя. Постояла перед дверима і пішла до шопи. Двері зачинені. Впала на них усім тілом, підійшла до торішнього сіна, обійшла копицю з протилежного боку. Там, де вони з Юрком колись цілувалися і де ще минулої осені він ховався від «стрибків», хтось лежав.

Дана не могла відірвати ноги від землі. Стояла і дивилася. Чекала якогось поруху чи голосу. Але чоловік, накритий рядном, не ворушився. Хто він? Чому прийшов саме сюди? Навіщо викликав її через сон Юрковим голосом? Підійшла, обережно відкинула ряднину. Обличчя – суцільна рана, волосся злиплося від крові, що запеклася і почорніла.

– Да-но…

Як він її розгледів? Чи кликав навмання, кликав так, що той голос пробився у сон і розбудив її?