Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

хтось із «стрибків», що нишпорили селом, не дочекавшись своїх, пішов за ними до хутора. От і бібікає, щоб виходили з хати.

Дана заплющила очі. «Господи! Що зараз буде? Що буде?.. Тільки б вони не кинулися Юрковим слідом! Допоможи йому, Боже!»

Тіла Валерія Ткачова і Федора Лесика, виявлені на хуторі, повезли до міста. Димку поховали на сільському цвинтарі. Судити не було кого. Зійшлися на думці: нещасний випадок, громадянка Домка Калапуша пригостила гостей якоюсь неякісною наливкою зі своїх квіточок і сама ж випила з ними за свято. Якби вона спеціально хотіла отруїти емгебістів, то хіба ж пила б разом з ними? І насильно напоїти ніхто не міг – у хаті більш нікого не застали, хоч навідалися туди, коли тіла були ще теплими.

Але в Туричах у цю версію ніхто не вірив. У селі добре знали про властивості Димчиних вересових медів.

6

Ловці вже не раз дихали йому в потилицю і хапали за п’яти. Але вхопити ніяк не могли – впіймавши облизня, поверталися назад. Він добігав до лісу і розчинявся у ньому, наче раптом перетворювався у лісового духа, розтікався по деревах і кущах, перевтілювався у дикого звіра чи пташку. Вони вже знали всі яри і ярочки, всі потаємні стежки у Лосиному урочищі, розставляли на них капкани і сильця, обстежували кожну п’ядь підозрілої території, навіть щупами проштрикували землю, як сіно у шопах. Намарне. Та їхня зграя усе збільшувалася, і їхнє дике полювання на Змієбора ставало все азартнішим і лютішим. Він водив їх за носа, а доводив до сказу.

Тієї ночі вони були не тільки за ним, але й перед ним. Двоє закляклих і задубілих від нічного провесіннього холоду «стрибків» сховалися у лісових засідках на відстані кількох метрів один від одного. Він випірнув з гущавини і зразу ж зник за колючими заростями ожинника. Але чіпке око одного з переслідувачів встигло зафіксувати його на нижній гілляці старого дуба, що похмуро чорнів за ожинником. «Стрибок» кинувся слідом, поліз на дерево, видерся на самий вершечок, поводив звідти ліхтариком по всій кроні. На ній голосно скрикнув і залопотів крильми якийсь великий птах, але Змієбора не було. Містичний страх охопив азартного переслідувача, він аж затремтів і чимдуж поспішив донизу. І тільки коли зіп’явся ногами на нижню гілляку, відчув, як з дупла у порепаному стовбурі могутнього дуба, що зіяло якраз над нею, війнуло порожнечею.

Інстинкт мисливця за людьми підказав затятому «стрибкові», що це не звичайне дупло. Але він не вистрелив (Змієбора наказано взяти живим) і навіть не присвітив у ту моторошну порожнечу, хутко зістрибнув на землю і побіг до своїх. Та з цього моменту дуб став головним об’єктом його стеження. За голову повстанського ватажка обіцяли винагороду, і він конче хотів її отримати – не важливо, грошима чи підвищенням на службі, аби відзначитися. Відтепер це вже було тільки питанням часу.

Дупло і справді слугувало входом до криївки. Під ним, у могутньому, в кілька чоловічих обхватів, стовбурі аж до самого коріння вибрали дерев’яну серцевину. У стінках того прямовисного лазу зробили зарубки – такі собі імпровізовані сходинки всередині дуба, від крони аж до маленького підземелля. Це була найпотаємніша криївка, підземне пристанище Змієбора й мозковий центр повстанців – тут зберігали документи, друкували листівки, малювали плакати. Люди із села, які восени приходили в урочище збирати ведмеді[79], навіть не підозрювали, що розміщено у них під ногами і що приховано у стовбурі найближчого дуба.

Стояла остання квітнева ніч. Двоє ловців, тих самих, які розгадали таємницю старого дуба, заховалися пообіч ожинника. Вони вже третій день приходили сюди і чекали, вперто і терпляче. Змієбор не появлявся. Але вони знали: мусить появитися, мусить. Кортіло пробратися у криївку і влаштувати засідку безпосередньо в ній. Там, вочевидь, тепліше та й це гарантувало б стовідсотковий успіх. Але вони знали: повстанці, полишаючи криївки, нерідко заміновували їх. Тож ніякої гарантії, що у схрон можна потрапити живими і неушкодженими. Доводилося тільки чекати неподалік.

Він випірнув з-за ожинника, як тінь – жодна галузочка не тріснула під ногами, жодна нічна пташка не пискнула спросоння. Хутко промайнув повз засідки, вхопився за сучок на дереві, підтягнувся і спритно, як вивірка, видерся на гілляку. Вони кинулися до дерева водночас, мало не збили один одного з ніг. Із дуба пролунали два постріли і переслідувачі попадали на вологу землю. Та вже опускаючись у дупло, Змієбор помітив, що з-за навколишніх кущів піднімається цілий загін ловців.

Вони щільним кільцем оточили дерево, але жоден навіть до дупла піднятися не встиг. Вибух сколихнув передсвітанкову тишу, високо підкинув і розкидав по лісу сніп колючих стебел з набухлими зеленими бруньками. Поміж ожинником наче запеклася чорна рана. Крізь неї просвічувалася земляна долівка, а на ній – два спотворених мертвих тіла.

Звістка про Юркову смерть застала Дану біля криниці. Захекана Степцьова Ганя чомусь спочатку вихопила у неї відро з водою і поставила на землю, а тоді вже затарабанила, заглядаючи при цьому в очі.

– Там двоє хлопців із лісу… На фурманці… Їх селом возять, показують… Мо’, хто впізнає своїх. Кажуть, то вже останні… Ти би виділа. Ти би тіко виділа, які вони! Один без голови і без рук, у другого ні лиця, ні грудей, тіко вирва… Підірвалися, щоб не здатися. Воно, може, й ліпше отак зразу, аніж потім від мук пекельних… Та й родину тягати не будуть. Але про одного все ’дно знають… То Змієбор – вони давно по його слідах ходили. А хто він правдиво? Мо’, і не з нашого села? Чи таки з нашого? Ти хіба не відаєш? Справді не відаєш? А другий – його охоронець. Про нього теж ніц не звєсно – звідки, чий…

Ганя уважно дивиться на Дану, ніби чогось чекає. Може, її сліз, може, голосіння, щоб