Сергій Вікторович Мирний - Чорнобильська комедія

мала б називатись наша голуба планета, більш ніж на 2/3 — на 71 %, якщо точно, — вкрита водою. Якраз у ній, в цій воді — несумірний з людською уявою мільярд років назад — з мертвої матерії, з розчиненого у воді праху — зародилось ЖИВЕ…

Над хвилюванням живого океану вивищується невеликий острів, що колись був вулканом — темний конус гори. Біля підніжжя гори світяться теплі жовті цятки — людське житло. Це радіоастрономічна обсерваторія.

1970-і роки.

Теплий затишок приміщення.

На столі — тека з написом «Контакти з позаземними цивілізаціями?»

Двоє вчених-астрономів п'ють каву.

— Ну то й як же ми можемо повідомити про себе іншим цивілізаціям..?

— Якщо вони є…

— …і незрозуміло яким істотам…

— Якщо вони є…

— Як?

- І — ЩО? Що найважливіше — про нас?

— Ці-і-ікаве питання… — Астроном тягнеться до кавника. І раптом:

— Ану — СТІЙ!.. —

В надконцентрації — ловить хвостик-метеор якоїсь ідеї…

Його напарник прищух — чекає…

— Еврика!

Астроном щось гарячково пише.

На чистому аркуші паперу з-під його пера…

…з'являється повна нісенітниця! — якийсь нескінченний ряд цифр: 010010001010101…

Абсолютне безглуздя!

Напарник же його страшенно задоволений — ходить, потираючи руки, наспівує арію… Сміється оперним сміхом…

Точно — чокнуті…

У листочок з цією нісенітницею втупився поглядом друкар перфоратора, швидко клацаючи пальцями — з усієї його допотопної, але повної клавіатури — тільки по двом клавішам: «0» і «1». Дико лається.

Збоку з перфоратора виповзає стрічка з дірочками.

З коридору лунає оперна арія. Вже дует…

Стрічку з дірочками — її кінчик — закладають у щілину: маленький вузький ротик пристрою загрозливих розмірів.

Конус давно згаслого вулкану вночі. Величезна кальдера (провалля кратера) правильної форми — вистелена загадково-сріблистим металом.

Це — космічна радіоантена: може і приймати, і передавати сигнали…

Рука клацає тумблером — перфострічка поповзла у щілину.

Вистелений сріблистим металом кратер: здається, що його поверхнею пробігають імпульси легенького сяйва — як хвильки…

У чорноту простору — йде П-подібний світлий імпульс. Цифра «1».

Перфострічка повзе в щілину — антена без змін — у космос нічого не випромінюється — 0. Цифра «0».

Гармонійно, ритмічно, туго: перфострічка рухається — перекочуються імпульси сріблястою поверхнею — йдуть сигнали в космос… Симфонія…

Шикуються в ряд — і йдуть в нескінченність космосу — нулі й одиниці.

Перфострічка закінчилась.

Йде в чорний космос остання цифра ланцюжка…

.. Але ось хвіст ланцюжка повертається, від ряду цифр відпадає 41 остання цифра, і вони стають нижнім горизонтальним рядком. На цей рядок зверху «лягає» наступний від кінця блок з 41 — ї цифри, зверху — ще й ще… Нарешті, останній — найперший від початку передачі — фрагмент завершує «картину», і…

… на фоні чорноти космосу — з'являється таблиця з білих одиниць і нулів.

В ній 1189 цифр: 41 стовпчик і 29 рядків. А більше число 1189 ніяк на множники не розкладеш, і таблицю іншого формату не побудуєш; і самі ці 41 і 29 — числа прості, ні на що (крім самих себе та одиниці) націло не діляться… Так і було задумано «оперними співаками».

Несподівано всі «0» таблиці перетворюються на білі цятки, а «1» — на чорні…

І у чорній пустелі космосу — постає проста картинка-піктограма:

Чоловік і жінка.