Емма Іванівна Андієвська - Роман про добру людину

хоч Терещенко вже тепер прилютувався до сцени, явно забувши і про Дмитрика, якого сам же й привів на виставу, і про все довкілля, і ревно ловив кожне слово, кожну найнепомітнішу відміну в інтонаціях, відчитуючи на лету з-під тягучого звукового місива тільки йому збагненні горющі знаки, так ніби послуговуючися устами лицедіїв, сама доля сповіщала про те, про що він забув і мріяти, відколи усвідомив: за браком відповідних умов (хіба не стали виписки з Тукідіда, а зокрема так ніде й не надрукована розвідка про римських неотериків, підставою до звинувачення його в буржуазному націоналізмі лише тому, що, випадково, — адже після розходжень із батьком він майже цілком перейшов до російської культури, — виписки й розвідку, — може й справді під впливом Зерова чи просто із незбагненного йому самому почуття порядности, — бувають хвилини, коли для нормального чоловіка непристойно стояти по боці сильного, — він написав по-українському, — на думку слідчого, беззаперечний доказ, що Терещенкові йшлося про відрив України від ненависної Росії, мовляв, знаємо ваше кодло, смиренні та лагідні, а щойно послаб лещата, одразу «Геть від Москви, дайош Европу!» — хоч тоді він стояв осторонь від уже систематично винищуваного українського відродження? Зрештою, чого йому тільки не закидали? Купка людиноненависницького тупого слідчого мозочку виявилася винахідливішою від найсвітлішого розуму — за всяку ціну звести чоловіка до клітини. До кишки, напханої гнилизною. Чи просто тоді разом із обшуками, допитами й ув'язненням крізь роз'юшені пики сталінських пахолків зла, обтягнених задля видимости людською шкірою, в нього ввійшла частка небуття, завбільшки з більярдну кулю, і саме вона й перешкодила струсити з себе заціпеніння, що від Тамариних слів раптом луснуло, як сиричувата бараняча шкура, в яку охоронці Йосьчиного раю зашили його душу?), за браком відповідних джерел (не міг він, як дехто, особливо з молодших колеґ, користуватися знанням з третіх рук навіть у дрібницях. Чи йшлося не про джерела й обставини, а про острівець людяности, краплину теплоти, ласки, без яких задихалося його єство?), він ніколи не здобудеться на твір про Міноса, Мінотавра й Аріядну, не кропітко вилущених з античних авторів (Аріядна, що померла від пологів, Аріядна, що народила Тезеєві двох дітей, Аріядна — жрекиня), а з власного досвіду й уяви (хіба під час голоду на Україні з кожного закамарку не лунало чвакання Мінотавра? Хіба не стояла Аріядна з ниткою до лябіринту на кожному перехресті, вичікуючи Тезея, якого страх не здолав би перетворити на слухняне хрюкало й приєднати до Цірцеїної отари?), філологічний екскурс — лише частково, як вступ, задля найстислішого визначення деяких понять і явищ, як він їх розуміє, адже в кожного своя частота сприймання найзагальніших понять, які не покриваються одне з одним, — а втім чи ці загальні поняття взагалі існують? хіба це не виключно умовний, лише приблизний орієнтир, обсяг якого міняється від голови до голови? — впереміш з уривками пережитого й вимріяного, — так ніби вимріяне не пережите, а воно ж інколи значно сильніше, ніж так звана дійсність, та й взагалі, що таке дійсність? яка неточність окреслень, — життєпис не життєпис, філософічні роздуми, теж не цілком, тобто подекуди й вони, це ж похідна будь- якого мислення, — лише не у вигляді твердження чи концепції (боронь Боже, тільки не концепції, від них надто моторошно; ніколи його не полонило спрощене думання, а хіба перша-ліпша, найпереконливіша, найпривабливіша, — такі в першу чергу, — не примітивізація, не надто узагальнене спрощення будь-якого явища, що ховає коріння в несхопному? Очевидно, людина, боронячися від хаосу, на кожному кроці обтинає феномени від, як їй здається, зайвини, беручи розгалужену кількаповерхову дійсність в одноплощинні розумові лещата, але це виключно перший щабель, бож мислення — творчий процес, воно відбувається не одноколійне, єдиним аподиктичним висновком, а одночасно багатовимірними жмутами різної напруги однаково дійсних суперечних одна одній думок, що їх людський мозок безсилий охопити вищим об'єднувальним розумом), не у вигляді штивної споруди на глиняних підпорах, а радше, як фасетне видиво, протоплазмові спалахи ясновидця в проміжках між словами, цяточки мікроскопічних душевних коливань — нескінченна звукова стоніжка, хоботки слуху, зору й дотику, кожна клітина, кожний відсвіт з додатковими перемикачами свідомости, веселкові згустки духа й матерії, що, ледве оприсутнившися перед внутрішніми щільниками, видовженими в одне суцільне око, — Поліфемове? Нереїд? — неухильно приводили Терещенка до лябіринту, до Міноса, а головне — до його Аріядни, одвічної переможниці зла, так як це уявлялося йому до найменших подробиць (навіть пушок на щоці в Аріядни) ще студентом, хоч він і словом не прохоплювався про леліяний задум: були не ті часи, потім знову не тільки не ті, а взагалі казнащо, куди там до Аріядни, коли цілі народи несло в прірву, в пащеку Мінотавра? та й потім, — і чи не це остаточно й загнало його в безплідну пустелю? — Аріядна, його Аріядна (то не суттєве, що вона звалася інакше й ніколи не була його), Аріядна, єдина в світі, жадана, недосяжна Аріядна, заради якої він, не вагаючися, віддав би життя навіть значно пізніше, як вона вже передчасно згрубла й постаріла від турбот за дітей і чоловіка, незлобного сіренького служаку, а з нього доля витиснула соки й здоров'я (проте навіть коли б він її зустрів беззубою бабцею, Аріядна, його сліпуча Аріядна! — то й тоді йому лускало б серце від щему й прискового заціпеніння, як за студентських часів, хоч такого нібито не трапляється, бо почуття — похідні зовнішнього, рожевих уст, пругкої плоті, — чи він ніколи так і не побачив зовнішнього, а, як сновида, ще з дитинства жив тільки унутрішнім? — адже почуття з роками — фізіологічний процес? уповільнюється кров, відмирають клітини? — вивітрюються й міліють, а його, попри навколишнє пекло й гадь, лишилися надиво світлими й неулузненими, наче замість людських, призначених для поверхових з короткою пам'яттю смертних, замотеличених буднями, йому серед світового запаморочення, спричиненого черговим переміщенням добра і зла, влетів у груди горющий кусень почуттів, призначених для вищих створінь, непідвладних часові й тлінові), Аріядна, та Аріядна, заради якої він міг стати усім, — хіба для розділеної любови є щось нездоланне? — його ніколи не любила, і він сам, і весь світ навколо перетворився на купку попелу, — і от тепер Тамара єдиним словом, та що словом, незначним відхиленням в інтонації, підсиленій повільним випростуванням напіврозкритої руки саме тієї миті, як здиблена хламида на її спині на секунду прибрала подобу крилець Псіхеї, вийняла з повітря неушкоджений той самий, лише світанковіший, аж укритий росяною лускою світ і наново вставила йому в серце (він, умліваючи, почув, як луснули всередині роками