Емма Іванівна Андієвська - Роман про добру людину

Олесь ще раз провів інспекцію, позачиняв вікна, крім двох продуховин угорі, і сигналізував Славкові. Публіка замовкла. Погасло світло. Тільки з суфлерської будки, де блимало то довшими, то коротшими спалахами, Атанасій Щербак вистромив голову, уважно оглянув тьму, в якій зникли глядачі, помацав повітря, скільки сягала рука, й заходився лагодити перед собою дві миски з парафіною, кожна з десятком каганців на випадок, як погорять корки.

Почалася вистава. Славко навів смугастий прожектор на завісу, на тлі якої сам Терентій Теплуха виголосив пролог, по черзі притуляючи до обличчя розмальовані покришки від таборових баняків з півнячими, віслюковими й сонцеподібними (професор Цуркалевський охристив ці реквізити масками Агамемнона) зображеннями, що, за висловом Теплухи, не лише з огляду на більшу виразистість, а й на гігієну (від покришок, добровільного датку кухні театральному колективові, — на відміну від порохнявих шмат, бодай не обкидувало чиряками), найліпше виконували функцію личин, які він тримав на шнурку за спиною, але Дмитрикові чомусь нічого не запам'яталося з Теплушиного говорення, хоча серед публіки подекуди зривався сміх на підтвердження, що Теплуха сипле жартами.

Потім, загримівши бляшаними прикрасами, ривками, однак покищо без пригод (оскільки, крім Михася Панасюка, ніхто не зауважив, як тієї ж миті, перетявши завісу з її гомінкими оздобами, до залі влетіла вогненна тарілка, яка, описавши в пітьмі велетенське «О», щезла крізь стелю, встигши вихопити з-за перегородки Таращукового гнідого) розсунулася чи радше — від'їхала набік завіса, і на сцені з-під фіялкового картону підвелася симетрично переполовинена гримом і одягом на дві різні постаті Тамара.

Дмитрик плеснув їй (він взагалі любив поплескати, аби підбадьорити акторів), та на нього зашикали, щоб не заважав: Тамара саме сіла в летючу тарілку, яку за бічні петлі — вушка поставили перед нею Ілько й Самійло Заславські (вона покищо не літала), — й заходилася з надхненням деклямувати монолог, схожий то на голосіння, то на базарну балаканину, лише якось незвично посічену на склади (не виключене, що Тамара, за вказівками Теплухи, заради більшої милозвучности до кожного слова додавала по зайвому складу), бо Дмитрик, крім частих «но», «ри», «во» нічого не міг добрати, навіть коли на підмогу Тамарі вибігли на кін погруддя Наталки й Федя на цибатих крейдяних кінцівках (оскільки тулуб Наталки й Федя обтягувало чорне трико, з якого на тлі оксамитової ширми, обліпленої рештками колись пишної вечірньої роби Лідії Остапівни, — ширму слідом за Наталкою й Федьом добровільно носив Яцько Пістряк, що цим способом нарощував собі зачев'яділі м'язи, потрібні бігунові на великі віддалі, — вирізнялися самі тільки обличчя, руки й ноги, густо нахлястровані саморобним білилом, — Теплуха особливо пишався цим винаходом попри коментарі Ігоря Тарасовича Гирі, театрознавця й гіпохондрика, що псував йому настрій заувагами, мовляв, це майже, як у Кабукі, — то й дійсно створювалося враження, ніби на сцені рухаються безтілесні погруддя на ногах), також щось голосно виголошуючи, з чого Дмитрик виснував: до нього, ймовірно, перестало доходити значення слів, як це трапляється лише за крайнього внутрішнього виснаження чи за великої перевтоми, а її він одразу ж мусів подолати, аби не заснуло в душі те нове, що веліло йому вибрати путівець, на якому він себе ніколи не зважився б уявити, хоч тепер і стояв на ньому обома ступнями, а Терещенка штовхнуло супроводжувати його на цю виставу, що, замість зблизити їх, раптом, і то саме тієї миті, як щезли між ними останні перегородки, які відчужують людину одну від одної, відмежувала Дмитрика і від Терещенка, і від усіх таборян, ба навіть від самого себе.

Дмитрик мимоволі заплющив очі, аби легше збагнути, що сталося, тільки в грудях надто густо репалися товсті кукурудзяні блискавки, видовжуючи нутро на всі боки, ледве він встигав охопити ці дедалі завихреніші, аж охрові коливальні творива, якими розросталася йому середина.

Він глянув на Терещенка, шукаючи підтримки, й мало вголос не здивувався: Терещенко, який щойно з видимим зусиллям прокладав шлях до нього і вже по шию ступив йому в легені, як дядько Семен, ведучи за руку Дмитрика, тобто не Дмитрика, а грубезний сніп малих і великих Дмитриків, сплющених в одне ціле, в просвіти, завбільшки з сочевичину, яка проте по вінця виповнювала Дмитрикове нутро, а заразом і цілий світ, розгортаючи з живого клубка, скибка за скибкою, хвилясті міста з хмародерами, сквери з квітниками, стриженими кущиками й ґазонами, а також строкатий натовп з усіх рас і народів земної кулі, що поспішав до метро, бож саме серед цього юрмища, знеосібленого внутрішньою байдужістю, і тому попри зовнішню строкатість, сірого й безликого, Дмитрик почав розпізнавати себе, зовсім іншого, ні духом, ні тілом наче й не подібного до себе теперішнього, занепалого з виду, а водночас і ставнішого, явно чужого самому собі, але якимось незбагненним чудом усе ще Дмитрика, — цей самий Терещенко, який тільки но схилявся над Дмитриковою душею, аби разом вирушити в те світляне коло, що вже наближалося до них, готуючи обом нечуване перевтілення, просто з-під рук провалився в інший вимір, кинувши Дмитрика напризволяще, і так пильно стежив за виставою, ловлячи кожну репліку, аж Дмитрика, щойно йому трохи ущухло в грудях від цієї втрати (ще мить тому вони були разом, і знову він сам, як палець, без підпори й товариства. Чи це просто Терещенко довів його до тієї межі, де він мусів іти вже сам, бо кожному покладено долати цей відтинок самотужки, оскільки це те остаточне випробування, без якого людина ніколи не стане людиною?), опав сором і за свою неуважність, і за надто велику вимогливість до інших, і за егоїстичну забаганку у найвирішальнішу хвилину в житті мати біля себе няньку (навіть, якщо цією нянькою і був добряга Терещенко; адже досі Дмитрик обходився без пильнувальників і провідників!), і він спробував і собі зосередитися.

Однак, попри наполегливі зусилля (Дмитрик навіть кілька разів ковтнув слину, аби відтягло у вухах), Тамара, спершися коліном на летючу тарілку-шаплик, і далі виголошувала щось нерозбірливе, що ніяк не досягало Дмитрикового розуму, чи тому, що його поглинув (більше, ніж він сподівався) власний відхід із табору, а у зв'язку з цим і те невисловлювальне, а заразом на дотик присутнє твориво, яке щойно снувалося між ним і Терещенком, чи тому, що Тамара, з чергової новаторської Теплушиної примхи, проказувала словосполуки справді без жодного сенсу, оскільки їм належалося, не обтяжуючи голів зайвим змістом, лише відповідно (за визначенням Теплухи, крокуючи з добою) настроїти публіку на те, що діятиметься згодом,