Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Завмер і Заступ. У цілковитій тиші стало чутно, як ворушаться звивини під його черепом.

— Та як ви смієте!.. Та я вас!..

— Так, це ми знаємо, проходили, — втомлено підсумував Губченко. — Ви ще нагадайте про те, що у мене є родина. Цілком у дусі дідуся Єжова.

Хтось невпевнено хихотнув, але миттю злякано замовк.

— Ви планову тему досі не подали на обговорення, я маю на увазі, — схопився Заступ за останню соломинку.

— О! Згадали, — зовсім уже зневажливо кинув Губченко.

— Згадали! Згадали! І ще згадаємо! Я маю на увазі!..

— Тему я здав. У вас є ще якісь зауваження щодо моєї роботи? Може, вас не влаштовує якість? Мій, так би мовити, науковий рівень?

Це було схоже на базарну сварку. Маньківський вирішив втрутитися Вчасне подання планових завдань було в його компетенції. І він негайно скористався зі зміни напрямку базару.

— Віталію Григоровичу, — звернувся він, підвівшись, до заввідділу, — внесіть, будь ласка, ясність.

— Планове наукове завдання старший науковий співробітник Губченко здав. З деяким запізненням, щоправда. А про науковий рівень цього дослідження я зможу говорити тільки після обговорення на засіданні відділу. Зараз літо, — стенув він плечима. — Щось не пригадаю, коли ми в період відпусток збирали засідання відділу. Якщо це пече, тоді, звісно… Але попереджаю, що якщо нас підганятимуть, це може суттєво позначитися на якості й осмисленні обговорення.

Він сів, і зала полегшено зітхнула. Схоже, розмова дійшла логічного завершення. Вчений секретар закрив збори, і Заступ перший вилетів з приміщення.

Губченко не відчував задоволення від своєї перемоги. Коли тебе відверто й до глибини душі ненавидить представник таких органів, особливого щастя в цьому немає.

Ніч у музеї, чи то пак інституті

Насправді ніхто так і не зрозумів, що сталося, як пояснити ці збори, цей виступ Заступа, цей революційний опір Губченка. Кожен здогадувався, що за всією історією стоїть щось іще — важливе й вирішальне, однак Губченко на прямі запитання віджартовувався, а на непрямі непрямо відповідав. Коли збентежені працівники розійшлися, він сам лишився в лабораторії.

Хоч які були його бажання й плани, але сьогодні за ніч він мусить закінчити планову тему, бо так пообіцяв своєму завідувачу. Він увімкнув комп’ютер і поки чекав завантаження, почув тишу за дверима. Інститут спорожнів. Ця будівля, в якій Губченко завжди почувався захищеним, майже як удома, тепер раптом відкрилась йому іншим боком. Так, убити його Заступові чи його хазяям зараз невигідно. Але, зважаючи на ту ненависть, яку він побачив в очах доповідача наприкінці зборів, Губченко цілком міг припустити, що Заступ от-от утратить контроль над собою і накаже своїм нукерам покінчити з цим негідником.

І ніхто їм у тому не завадить. Нікому. Хіба що охоронець на вході раптом збожеволіє і почне чинити їм нетривалий опір. І сам загине, і Губченка не врятує. Втім, він сподівався, що охоронець не втручатиметься, тож залишиться живий.

Губченко зачинив двері на ключ, підпер спинкою найміцнішого стільця ручку дверей. Усе це не дуже заспокоїло, бо він пам’ятав, як крізь замкнені двері розстріляли Коміренка. Отже, що ще зробити, щоб урятувати життя? Що може зупинити кілерів?

Сьогодні він зупинив Заступа зброєю гласності. Власне, це його єдина зброя. На мить він замріявся про те, щоб усім розповісти про МГ й тим цілковито знезброїти Биковця. Яке було б полегшення! Всю відповідальність за людство звалив би на плечі людства. Отримував би премії, їздив на симпозіуми й розповідав про своє відкриття… Але згадав про похмуре засніжене місто й вирок, винесений далекому нащадку на ім’я Сергій його машиною, і ці думки відкинув.

Треба думати не про це. Навмання повідчиняв шафи й столи, і таки знайшов те, чого, власне, й не шукав. У сусіда лежав у тумбі столу старий ревун. Це така залізяка: якщо крутиш ручку, вона страшенно реве — півміста розбудити можна. Ну, а електромотор в їхній лабораторії був завжди — казна-навіщо. А от і зрозуміло, навіщо.

Найгірше те, що не можна випробувати пристрій. Його сила в несподіванці Губченко викинув у коридор три малесенькі кнопочки на коричневих дротиках — зовсім непомітні, приладнав двигун до ревуна й подивився на годинник. Була вже десята вечора. А він іще не брався за свою багатостраждальну планову тему. Вона тому й планова, заспокоїв він себе, що виконувати її треба за планом. Тобто в свою чергу. От зробили ревун для захисту, тепер можна повернутися й до головного.

Він не подумав про те, що, як почнуть стріляти крізь двері, то стоятимуть навпроти них біля протилежної стіни, тож на кнопки не натиснуть. А натиснуть на них тільки в тому випадку, якщо спробують відчинити двері.

Він сів працювати, трохи заспокоєний, але все ж сторожко дослухаючись до звуків за межами лабораторії.

Це тільки здається так, що коли вирішив швидко закінчити роботу, вона вже вважай завершена. Насправді ж бо йому треба було не тільки висновки дописати, а й завершити аналіз, тобто прийти до цих висновків. А це робота не на одну ніч. Знаючи все те, що знав Губченко про майбутню долю цивілізації, він міг би все швидко зробити лівою холодною ногою, однак клятий перфекціонізм! Він просто не міг видавати халтуру. Тим більше, що зараз, у цей вирішальний і стресовий момент він відчув, що ця остання (остання?) його робота мусить лишитися якнайкращою.

Та й усі підстави для цього були. Робота виходила революційна. Тільки тепер Губченко усвідомив, що він справді добрий вчений. Звісно, під час обговорення буде дискусія, що плавно переросте в бійку. Надто несподівані й незвичні для наукового вуха висновки просяться на папір. Не всі, ох не всі у відділі готові їх прийняти.

Це були, так би мовити, супутні думки, які не заважали головному. Губченко працював, і вже на дванадцяту ночі справді вийшов на фінішну пряму. Лишилося дописати, може, сторінку й переходити до висновків. Звісно, це найважче, але це вже останнє, що треба зробити.

А о дванадцятій пролунав телефонний дзвінок. Він був такий різкий і несподіваний, що Губченко здригнувся. Перша реакція була — не брати слухавки. Але що ховатися! Він сьогодні зробив такий рішучий крок назустріч небезпеці, що тепер уже все одно. Губченко підніс слухавку до вуха і сказав:

— Алло.

— Губченку, щось трапилося? — стривожено спитала дружина.

Це ж треба! Він, виявляється, ніколи ще не був такий радий чути її голос.

— Та ні, все гаразд, просто термінова робота. Лягай спати, я ще мушу попрацювати.

— Яка в тебе може бути термінова робота? — Дружина заспокоїлась і перейшла в