Грегорі Девід Робертс - Шантарам

Янг[73] у «Тому, хто біжить по лезу бритви». На великому ліжку в центрі кімнати сиділа прегарна молода жінка з густим і довгим білявим волоссям. Її очі були небесно-блакитного кольору, губи пофарбовані темно-червоною помадою. Біля її ніг лежала валіза і косметичка.

— Щось ви, дідько б вас ухопив, дуже довго. Я чекаю, чекаю тут — сказала вона з каліфорнійським акцентом.

— Гілберту треба було переодягнутися,— відповіла Карла, до якої повернулася її звичайна упевненість.— Нащо тобі ці подробиці?

— Гілбертові? — її ніс презирливо зморщився..

— Це довго пояснювати,— відповів я без усмішки.— Ви готові?

— Не знаю,— відповіла вона, дивлячись на Карлу.

— Ви не знаєте?

— А йди ти знаєш куди, хлопче? — вибухнула вона.— І взагалі, яке тобі діло до цього?

— То ви йдете чи ні?

— Вона згодна? — запитала Лайза у Карли.

Обидві жінки подивилися на Раджана, а потім на дзеркало, що висіло на стіні. Я здогадався, що мадам Жу підглядає за нами і підслуховує.

— Так, так. Вона сказала, що ви можете йти з нами,— відповів я їй, сподіваючись, що вона не буде критикувати мій недосконалий американський акцент.

— Це правда? Без обману?

— Без обману,— сказала Карла.

Дівчина швидко встала і схопила свої речі.

— Чого ж тоді ми чекаємо? Ходімо звідціля, поки ця... поки вона не передумала!

Коли ми виходили надвір, Раджан тицьнув мені конверта. Він знову подивився мені в очі довгим поглядом, переповненим незрозумілою люттю, й зачинив за нами двері. Я наздогнав Карлу і, узявши за плечі, повернув до себе.

— Що все це означає?

— Що ти маєш на увазі? — запитала вона, намагаючись усміхнутися.— У нас вийшло. Ми витягнули Лайзу.

— Я не про це. Я про ті ігри, в які грала мадам Жу з тобою і мною, а також про твій плач. Що це означає?

Вона поглянула на Лайзу, яка стояла, затуливши очі долонею від сонця, хоча воно о цій порі було не такс і яскраве, а потім перевела втомлений і здивований погляд на мене.

— Невже треба говорити про це просто тут, на вулиці?

— Не треба! — відповіла Лайза за мене.

— Я не з вами розмовляю! — огризнувся я.

— Зі мною ти тут теж розмовляти не будеш,— твердо заявила вона.— Не тут і не зараз.

— Що це все означає?

— Ти перехвилювався, Ліне.

— Перехвилювався? — мало не заволав я, відчуваючи, що вона має рацію.

Я був злий на неї за те, що вона так мало розповіла мені і так погано підготувала до цього інтерв’ю.

— Це смішно! — вигукнув я.— Це справді смішно!

— Хто цей безмозкий черв’як? — запитала Лайза.

— Заткни рота, Лайзо! — гаркнула Карла, як ото нещодавно гаркнула на неї мадам Жу. І реакція Лайзи була такою ж, як у Карли: вона покірно замовкла.

— Я не можу говорити про це тут, Ліне,— сказала Карла, дивлячись на мене з мимовільною досадою і розчаруванням.

— Слухай, я ж бачу, що за всім цим криється значно більше, ніж ти мені розповіла. Що пов’язує тебе з цією мадам? Звідки вона знає про нас з тобою? Передбачалося, що я співробітник посольства, а вона раптом почала базікати про те, що я закоханий в тебе. Не розумію. І хто ці Ахмед і Кристина? Що з ними сталося? Що вона мала на увазі? То ти тримаєшся незалежно і певно, то раптом розсипаєшся на друзки, коли ця мадам починає безупинно молоти щось німецькою чи ще там якою мовою.

— Це був швейцарський варіант німецької,— люто процідила вона крізь зуби.

— Швейцарська, китайська — хіба не байдуже? Я хочу знати, що відбувається. Я хочу допомогти тобі. Але для цього я повинен знати... ну... ну, в чому річ.

За п’ять метрів од нас біля своєї машини стояв водій таксі, що доправив нас сюди. Усміхаючись, він спостерігав за нами. Карла подивилася на нього через плече. Водій утер вуса червоною хустинкою і всміхнувся Карлі, блиснувши міцними білими зубами.

— Ти стоїш на тротуарі перед Палацом,— сказала Карла сердито і сумно.— А я сідаю в це таксі. А куди я їду — це не твоя справа.

Вона попрямувала до автомобіля. Коли вони сідали, я почув, як Лайза поспитала:

— Де ти вискіпала цього бевзя?

Вони проїхали повз мене, і я раптом пригадав, що залишив у Карли в квартирі свій одяг і черевики.

— Гей! — крикнув я навздогін таксі.— А мій одяг? Карло!

— Містер Лін?

Поряд зі мною стояв якийсь чоловік. Обличчя його здавалося знайомим, але я не міг пригадати, хто це такий.

— Так. У чому річ?

— Абдель Хадер хоче бачити вас, містере Ліне.

Це був Назір, шофер Хадербгая. Неподалік стояв білий автомобіль.

— А звідки ви... як ви тут опинилися?

— Він просить вас приїхати до нього,— показав він на автомобіль і зробив два кроки в його бік.

— Навряд чи я зможу, Назіре. У мене був важкий день. Скажіть Хадербгаю, що я...

— Він сказав, щоб ви негайно приїхали! — похмуро урвав мене Назір. Потім скривився і мовив з незвичною для нього люб’язністю: — Хадербгай сказав, «приїжджайте, будь ласка». Так, саме так. Він сказав: «Будь ласка, приїжджайте, містере Ліне».

Слово «будь ласка» прозвучало у вустах Назіра фальшиво. Було ясно, що з його погляду пан Абдель Хадер Хан просто віддає накази, які негайно всіма виконуються. Але йому звеліли передати це мені як прохання, а не як команду, і він, очевидно, вивчив цю англійську фразу напам’ять. Я уявив собі, як він їде по місту, повторюючи про себе фразу і відчуваючи при цьому таку огиду, немов це уривок з молитви, зверненої до чужого бога. Та хоч як він ставився до цих слів, на мене вони справили вплив, і на його обличчі відбилося полегшення, коли я всміхнувся.

— О’кей, Назіре,— зітхнув я.— Гайда!

Він відчинив задні двері автомобіля, але я сів спереду. Конверт, що його мені вручив Раджан, був у мене в руках. Я розірвав його і витягнув чорно-білу фотографію. На ній я побачив напівосвітлену кімнату, заставлену статуетками і прикрасами різних епох і культур. У високому фотелі сиділа жінка в незвичайно довгій вечірній сукні, що спадала долі й повністю затуляла її ноги. У жінки була пишна зачіска; темні коси