Грегорі Девід Робертс - Шантарам

звивалися пасмами з обох боків круглого і досить повного лиця. Очі дивилися в камеру з якимось переляком і обуренням. Рот у неї був крихітний, а губи уперте надуті.

І це вродлива жінка? На її обличчі відбилася зарозумілість, злість переляк, розбещеність, егоїзм — світлина демонструвала ці риси і натякала, що є й гірші. А внизу було великими червоними літерами написано: «ТЕПЕР МАДАМ ЖУ ЗАДОВОЛЕНА».

Розділ 14

— Заходьте, містере Ліне, заходьте. Ні, сідайте тут, будь ласка. Ми чекали на вас...

Абдель Хадер показав мені на місце ліворуч від себе. Я скинув взуття біля порога, де вже валялося декілька пар черевиків і сандалів, і сів на розкішну обтягнуту парчею подушку. Приміщення було просторе — вісім чоловіків, що сиділи навколо низького мармурового столу, зайняли тільки один з його рогів. Підлога була вимощена п’ятикутними керамічними кахлями золотавої барви. У кутку, де ми сиділи, долі лежав квадратний ісфаханський килим. Стіни і склепінчаста стеля, викладені мозаїкою блакитного і білого кольору, створювали ілюзію неба з хмарами. Дві відкриті арки вели з кімнати в широкі коридори. Три вікна з низькими підвіконнями виходили в засаджений пальмами двір. Вікна були облямовані фігурними колонами; сходячись угорі, вони утворювали баню, на якій було написано щось арабською. З двору долинало дзюрчання каскадного фонтана.

Це була чудова кімната, оформлена зі строгим смаком. Крім мармурового столика і подушок, меблів у ній не було. Єдиною прикрасою було зображення Кааби[74], що висіло на стіні. Камінь був написаний чорною фарбою на тлі фольги. Чоловіки, що сиділи або напівлежали на подушках, почувалися, мабуть, цілком комфортно в цьому скромному інтер’єрі — якби їм закортіло, вони могли б створити собі хоч яку пишноту в побуті, адже втілювали всю силу й могутність невеликої кримінальної імперії.

— Вам вдалося освіжитися? — запитав Хадер.

Дорогою Назір зупинив машину біля мечеті Набіла в Донгрі і показав мені велику ванну кімнату. Там я умив руки й обличчя. Того літа в Бомбеї стояли цілі хмари пилу і кіптяви, тож коли я утирав лице хусткою після прогулянки, вона була чорна від бруду.

— Так, дякую вам. Я почувався змореним, але ваша гостинністі у поєднанні з сучасними сантехнічними зручностями підбадьорили мене,— відповів я на хінді, постаравшись не просто повідомити необхідну інформацію, а й зробити це з гумором.

Ми не усвідомлюємо, наскільки приємно говорити рідною мовою поки нам не доводиться продиратися крізь нетрі чужої. Коли Хадербгай заговорив зі мною англійською, я полегшено зітхнув.

— Будь ласка, говоріть англійською, містере Ліне. Я дуже радий, що ви засвоюєте наші мови, але сьогодні ми хочемо попрактикуватися у вашій. Всі ми можемо говорити, читати і писати по-англійському, Що ж до мене, то замолоду я навчався не тільки хінді й урду, а й англійської. Мій друг Абдул, що сидить поряд з вами, називає англійську своєю першою мовою, і всі ми використовуємо кожну нагоду для вдосконалення навичок. Для нас це дуже важливо. Одна з причин, чому я запросив вас сьогодні, полягає в тому, що ми хотіли б насолодитися бесідою з людиною, для якої англійська мова є рідною. Ми збираємося тут щомісяця і проводимо дискусії на різні теми. Але спочатку я повинен представити вам своїх друзів.

Хадербгай торкнувся літнього чоловіка, що сидів праворуч від нього. Він був у афганському національному костюмі, що складався із зелених шароварів і довгої кофти.

— Це Собган Махмуд,— сказав Хадербгай.— Потому як я представлю всіх, ми звертатимемося один до одного просто на ім’я, оскільки ми всі тут близькі друзі... добре, Ліне?

Собган привітно хитнув головою, глянувши на мене поглядом, у якому виблискувала криця. Може, хотів переконатися, чи я розумію, яка це честь для мене — звертатися до них на ймення.

— А це мій давній друг з Пешавара Абдул Гані. За ним сидить Халед Ансарі, уродженець Палестини. Його сусіда Раджубгай родом зі священного міста Варанаси. Ви там не були? Обов’язково знайдіть час відвідати це місто.

Раджубгай склав руки в мовчазному вітанні. Очі його дивилися жорстко і насторожено.

— Поруч з нашим дорогим Раджу сидить Кекі Дорабджі, що приїхав до Бомбея із Занзібара двадцять років тому разом з іншими індійськими парсами, яким довелося покинути острів через націоналізм.

Дорабджі, високий і худий чолов’яга років п’ятдесяти п’яти, глянув на мене темними очима. На його обличчі застиг вираз глибокої меланхолії.

— А це Фарід. Він наймолодший з нас і єдиний махараштрієць. Фарід народився в Бомбеї, його сім’я переїхала з Гуджарату. І нарешті, поряд з вами сидить Маджид, який народився в Тегерані, але живе в Бомбеї вже понад двадцять років.

Молодий слуга приніс тацю зі склянками і глеком з чорним чаєм. Відразу ж після цього до кімнати увійшло ще троє чоловіків, що посідали на іншому килимі. Хадербгай представив їх мені як Ендрю Ферейру з Гоа, Салмана Мустана і Санджая Кумара з Бомбея, проте надалі вони не брали участі в загальній розмові. Мабуть, це були молоді гангстери, що стояли на нижчих щаблях ієрархії. Вряди-годи вони похмуро зиркали на мене — певне, гадали, чи можна мені довіряти й чи важко мене убити, не маючи пістолета в руках.

— Ліне, ми зазвичай вибираємо для наших дискусій певну тему,— звернувся до мене Абдул Гані,— але спочатку нам хотілося б дізнатися вашу думку ось про це.

Нахилившись, він підштовхнув до мене велику листівку, що лежала на столі. Я розгорнув її і прочитав чотири абзаци тексту, набраного великим шрифтом.

САПНА

Люди Бомбея, слухайте голос свого Короля. Ваша мрія здійснилася, і прийшов я, Сапна, Король вашої мрії, Король крові. Ваша пора настала, діти мої, і ланцюги вашого страждання розірвуться.

Я прийшов. Я — закон. Моя перша заповідь — розплющте очі. Я хочу, щоб ви побачили, як ви голодуєте, а вони викидають їжу. Я хочу, щоб ви побачили, в якому ганчір’ї ви ходите, тоді як вони вбираються у шовки.

Я хочу, щоб ви побачили, що живете ви у помийниці, а вони — в палацах з мармуру і золота. Моя друга заповідь — убийте їх всіх.