Автор невідомий - Народні казки - Казки народів світу

І Аладдін відповів:

— Тобі краще знати, скільки вона коштує.

Старий гендляр розгубився, не знаючи, скільки дати, бо хоч Аладдін і був молодий, проте відповів, як бувалий купець. Запропонувати невеликі гроші? А що, як Аладдін знає справжню ціну тарілки? Чи, може, він не знає, скільки коштує тарілка?..

Нарешті гендляр витяг з кишені один динар і дав Аладдінові, а хлопець затиснув його в руці та й побіг геть, і тоді гендляр зрозумів, що він не знав вартості срібної тарілки. І старому скупієві стало шкода динара, хоч тарілка коштувала у сто разів дорожче.

Аладдін, не довго думаючи, подався до пекаря, розміняв у нього динар і купив хліба, після чого пішов додому, віддав матері решту грошей і мовив:

— Піди, мамо, на базар і купи всього, що треба.

Мати пішла, купила всякого харчу, і вони попоїли і вдовольнилися.

Щоразу, коли кінчалися гроші, Аладдін ніс до гендляра-чужоземця одну тарілку, і той давав йому динар.

Аладдін робив так, поки продав усі тарілки, і лишився у нього тільки важкий столик, на якому ці тарілки стояли. Коли Аладдін притяг столик до гендляра, той побачив, що він срібний, і дав хлопцеві десять динарів, і Аладдін з матір’ю жили на ці гроші, аж поки витратили їх. І тоді Аладдін сказав:

— У нас більше нічого немає, треба потерти лампу.

Мати затремтіла від жаху і втекла з дому. Аладдін сміливо потер лампу, і перед ним з’явився джин і вигукнув:

— Твій слуга — перед тобою! Я раб того, в чиїх руках ця лампа! Кажи, чого бажаєш!

— Я бажаю, — мовив Аладдін, — щоб ти приніс мені столик з найкращою їжею, такий самий, як той, що його вже приносив. Я хочу їсти!

Не встиг Аладдін моргнути оком, як джин щез і повернувся із столиком, на якому стояло дванадцять срібних тарілок, повних розкішних наїдків, і пляшки з вином, і свіжий хліб.

Тут у дім повернулася Аладдінова мати. Побачивши столик і дванадцять срібних тарілок із смачними стравами, вона звеселіла, серце її сповнилось радістю.

— От бачиш, матінко, яке добро робить нам ця лампа! А ти ще хотіла її викинути! — сказав Аладдін.

— Хай аллах дасть усякого добра цьому джинові, але я все одно не хочу його бачити, — відповіла мати. І вони сіли за столик і їли й пили, а те, що лишилося, мати сховала на завтра.

Коли ж їжа у них скінчилася, Аладдін узяв срібну тарілку, сховав її під полою халата й пішов шукати того самого гендляра. Одначе доля цим разом привела його до крамниці старого чесного ювеліра, і той, побачивши Аладдіна, спитав:

— Що тобі треба, сину? Досі ти минав мою крамницю і ходив до зажерливого скупія-гендляра. Ти приносив йому якийсь товар, і я гадаю, що й тепер у тебе є річ для продажу і ти шукаєш того гендляра. Та хіба ти не знаєш, сину, що чужоземці звикли нас дурити? А цей гендляр — такий облудник і шахрай, яких ще й світ не бачив! О сину, покажи мені те, що ти хочеш продати! Я дам тобі стільки грошей, скільки воно коштує!

Аладдін вийняв срібну тарілку й подав ювелірові, і старий узяв її, зважив і спитав:

— Скільки давав тобі той гендляр, і чи це така сама річ, як ті, що ти досі йому продавав?

— Авжеж, — відповів Аладдін, — це точнісінько така тарілка, і за кожну він мені давав по динару.

І, почувши це, старий схвилювався й вигукнув:

— А що я тобі казав? Клятий чужоземець! Він обдурив тебе! Ця тарілка зроблена із щирого срібла і коштує сімдесят динарів. Якщо хочеш, я відрахую тобі їх.

І старий ювелір відлічив Аладдінові сімдесят динарів, й Аладдін узяв їх і подякував ювелірові за чесність та справедливість.

Тепер щоразу, як кінчалися гроші, Аладдін продавав старому по тарілці, і по недовгім часі вони з матір’ю стали жити в достатку, проте ке змінили своїх звичаїв — не купували зайвих речей і не робили великих витрат. Аладдін перестав водитися з хлопцями-шалапутами і приятелював тепер тільки з дітьми статечних та шановних людей і щодня відвідував базари, де знайомився з купцями, великими й малими, розпитуючи їх про товари та про торгівлю.

Заходив він і до ювелірів та торговців коштовностями й дивився, що вони продають та купують, і врешті збагнув, що плоди, винесені з підземелля — не скельця чи кришталь, а коштовні самоцвіти, яким і ціни не складеш. І тоді Аладдінові сяйнуло, що він володіє багатством, якого не мають навіть царі, бо не бачив він у ювелірів жодного каменя, схожого на його самоцвіти — всі вони були куди більші, яскравіші й блискучіші.

Аладдін щодня ходив на базар, знайомився з багатими людьми й заводив з ними дружбу. Він розпитував, як купці продають і купують, беруть і віддають, дізнавався, що коштує дорого і що дешево.

Якось, коли він після сніданку прямував, як звичайно, на базар, почув крик оповісника:

— За наказом царя часу і володаря сторіч, хай усі купці та торговці замкнуть свої крамниці, хай усі люди замкнуться в своїх будинках! Царівна Бадр аль-Будур, дочка нашого могутнього царя, вирушає до лазні! Хай ніхто не виходить на вулицю й не визирає з вікон! Хай ніхто не «слухається цього наказу!

Коли Аладдін почув цю оповістку, йому закортіло бодай одним оком глянути на царівну, і він сказав сам собі:

«Усі навколо тільки й балакають про її красу та чарівність. Невже я так і не подивлюся на неї?!»

І він почав думати-гадати, як би здійснити свій намір, і врешті надумався: вирішив сховатись за дверима лазні й глянути на царівну, коли вона туди входитиме.

Аладдін став за дверима лазні — його не було нікому видно — й почав чекати.

Царівна Будур виїхала з палацу в місто, проминула базари й майдани і наблизилась до лазні. Заходячи туди, вона відкинула покривало, і обличчя її засяяло красою, яскравішою за світло сонця. Один поет сказав про неї:

Я красу цих очей передати не міг.

Чиї рухи плекали троянди цих щік?