Барбара Шер - Мистецтво мріяти. Як отримати те, чого насправді бажаєш

не хочете цього робити. («Я не проти рідше вечеряти в ресторані, але нізащо не відмовлюся від кіно» або «Матусю, я краще няньчитиму дітей кожні вихідні, ніж кину заняття балетом».) Тепер поставте собі ще два питання:

– Які ми маємо спільні довгострокові цілі? (Щастя одне одного, більше грошей, заміський будинок, подорож до Європи тощо.)

– Що кожен із нас готовий робити зараз, аби сприяти досягненню цих цілей? (Піти на маленьку жертву, додатково працювати, узяти на себе частину хатніх клопотів.)

Хатня робота: як не «пиляти» близьких

Зверніть увагу, що я сказала: «Узяти на себе частину хатніх клопотів». Чоловікам і дітям, якщо вони, звісно, хочуть мати щасливу маму і/або додаткові надходження до сімейного бюджету, доведеться скуплятися, мити підлогу та посуд, застеляти ліжка й готувати обід. І я гарантую, що вони дадуть багато шляхетних обіцянок під час родинної конференції, жодної з яких не буде дотримано. Що ж тоді робити?

Думаю, можна впевнено стверджувати: переважна більшість жінок, які працюють, стараються зберегти спокій у родині, продовжуючи брати на себе левову частку хатніх клопотів. Ми зазвичай виправдовуємося, кажучи: «Якщо я цього не робитиму, ніхто не буде» або «Легше самій про це подбати, ніж „пиляти“ й постійно нагадувати». Але частенько ми по суті укладаємо угоду: «Якщо ти дозволиш мені працювати (вчитися, відкрити крамницю модного одягу або літературний журнал, відвідувати курси живопису), я обіцяю, що й надалі залишатимусь такою ж гарною дружиною / мамою, як раніше». Іншими словами, ми досі продовжуємо триматися за стару роль задля власної безпеки.

Думаю, це помилка, тому що жінка, яка намагається заробити любов, не вірить у неї, навіть якщо отримує. Ви маєте зрозуміти, що вас люблять просто за те, що ви – це ви. (Усвідомивши це, можна час від часу приготувати вечерю або вимити посуд, бо це своєрідна розвага і спосіб розслабитись, або тому, що сьогодні ваша черга.) Я особисто вірю, що такі зміни треба робити різко. Якщо це змушує вас почуватися винною й наляканою, будьте винною й наляканою – ви маєте право відчувати те, що відчуваєте. Але не здавайтеся. Дійте рішуче.

Вашій родині потрібен чистий будинок? Є чотири стратегії для того, аби про це подбати.

Демократичний хаос. Якщо ви такі ж веселі й уперті, як я, та вмієте робити вигляд, що нічого не помічаєте, і спокійно переступати через купу сміття, можете просто сказати: «Ви абсолютно праві. У кожного повинна бути власна покоївка, зокрема й у мене. Проте оскільки в жодного з нас її немає, думаю, нам доведеться робити те, що в наших силах».

Уявіть, що ви мешкаєте разом із кимось і як-небудь, спільними зусиллями, намагаєтеся впоратися з хатньою роботою. Ніхто не виконує роль старшого. Коли ви прокидаєтеся одного ранку й говорите: «О Боже, ні в кого немає чистого одягу», – зрозуміло, що прання не уникнути і комусь таки треба буде про це подбати. Можете сперечатися, хто це зробить. Повірте, найприємніше для дитини – можливість сказати: «Гей, мамо, твоя черга мити посуд, і тобі краще це зробити!» Це справді змушує їх усвідомити, що ви не рабиня, якій вони звикли так співчувати. У моєму домі більше немає «матусі». Ми були трьома дітьми, які жили в безладі, доки я знову не вийшла заміж – тепер нас стало четверо. Ми довго й нудно сперечаємося, чия черга вигулювати собаку. У нашому домі тепла й галаслива атмосфера.

Жалісливий диктатор. Що як ви менш поблажливо ставитеся до хаосу, ніж я, і вам потрібні чистота, порядок і тиша? Усе одно не дозволяйте собі потрапити в пастку, самотужки виконуючи всю хатню роботу, бо це легше й забирає менше часу, ніж залучити до цього інших членів родини. Є простий і швидкий спосіб змусити їх це робити. Наприклад:

Треба вимити посуд. Замість того щоб говорити: «Ти ніколи мені не допомагаєш!» або «Ти повинен допомагати. Це правило. Це дисципліна», – підійдіть до чоловіка чи дитини, які читають або дивляться телевізор, і скажіть: «Будь ласка, вимий посуд. Зараз».

Він чи вона встане, демонстративно зітхнувши, голосно лясне, закриваючи книжку, пхне телевізор, кине на вас злісний погляд і поплентається на кухню з таким же ентузіазмом, з яким приречені йдуть на гільйотину.

У цей момент ми зазвичай кажемо: «О, забудь про це!»

Нам так важко просити про допомогу, що коли ми нарешті зважуємося, то почуваємось ображеними, якщо на наше прохання реагують без ентузіазму! Та вам і не потрібен ентузіазм. Вам просто треба, аби посуд був чистим. Тому використовуйте ключову фразу з «важких часів». Скажіть: «Я тебе не звинувачую. Я також не люблю мити посуд. Ти не повинен це любити, ти просто маєш це зробити». І нехай він / вона собі бурчить і лається весь час, поки миє посуд, а коли закінчить, кинувши рушник на стіл, ви просто скажете одне слово:

«Дякую».

Мені треба, щоб ти подбав про мене. Коли я вперше приїхала до Нью-Йорка, мій звичайний день мав приблизно такий вигляд. Я вставала о сьомій, готувала сніданок та обід для дітей, відводила їх до різних шкіл, їхала на роботу, поверталася додому, скуплялася, готувала вечерю й кричала на них увесь вечір, бо була виснажена. Таке життя, вочевидь, далеке від ідеалу, але все це тривало кілька років, оскільки діти ще не виросли, а мені треба було бути такою героїчною матір’ю, щоб не збожеволіти.

Одного вечора я поглянула на своїх синів, які дивилися телевізор (старшому було тоді вісім, а молодшому п’ять років), і подумала: «Стривайте! Я працюю на двох роботах, не сплю по півночі, а ось переді мною двійко сильних, здорових дітей, які нічим не зайняті». Я вже відкрила була рота, аби, як завжди, прочитати їм нотацію, але зупинилась. Я зрозуміла: «Так, я скаржусь, але насправді мені надзвичайно приємно готувати їм обіди, адже я знаю, що завдяки цьому вони відчувають, що їх люблять і що вони не самотні. Але що може подарувати їм таке ж відчуття? Господи! Я обкрадаю їх сама. Вони повинні готувати мені вечерю!»

Тому я зважилась: «Я така втомлена, коли приходжу додому з роботи ввечері. Мені було б так приємно, якби ви готували мені вечерю».

Вони аж засяяли! Наступного дня пішли до супермаркету й скупились, усе приготували, накрили на стіл, а побачивши моє обличчя, коли я прийшла з роботи, були на сьомому небі від щастя.

Упродовж років, коли ми жили самі, діти давали мені сили рухатися далі, і вони це